За кордоном перше, на що ти звертаєш увагу, - це мова. Мова як спосіб зберегти і окреслити хто є хто. Це молода українська письменниця, бунтарка за духом і дослідниця за характером Поліна Соромаха. У 2019-му вона безповоротно перейшла на українську мову, враз опинившись чужою у своєму переважно російськомовному оточенні.
"Є дві книги, які вплинули на моє сприйняття російської пропаганди. Це "Нічого реального і все можливе" (я забула автора), а друга — це "Зрозуміти Росію" Олександра Палія. Він зібрав просто всі спогади від Геродота до дев'ятнадцятого сторіччя. І там в одному зі спогадів було, що Росія, вони досі, як кочові племена. А в кочових племенах як вони розуміють, що це їхня територія? Де копито мого коня — це моя територія. І для них російська мова — це "копито коня". Де я чую російську мову — там моя територія", - розповідає Поліна Соромаха.
Раніше, ще до повномасштабного вторгнення, як і багато хто з ровесників, Поліна не усвідомлювала того, що в Україні вже давно точиться війна.
Війна була далеко на Донбасі. А в її мирному житті було навчання у виші, перші літературні спроби, подорожі, пошуки власного Я, мистецькі експерименти і улюблені книжки.
Допоки дівчина не прийшла до реабілітаційного центру для ветеранів АТО:
"Кожна людина, якою б вона не була, вона на мене вплинула сильно і багато чого змусила переосмислити".
Поліна швидко подорослішала. А зрозумівши, що хоче і може допомагати іншим, стала волонтеркою.
Литовський культурний контекст
Звістка про велику війну наздогнала вже у Вільнюсі. Сюди за волонтерською ініціативою вона прилетіла буквально за день до повномасштабного вторгнення:
"Перше, що мене здивувало, це багато литовських прапорів. Усюди вони були. 24-те - і просто в одну ніч змінюється все на українські прапори!"
Зібратися з духом у перші дні війни юній літераторці допомогла рідна література. Рядок з улюбленої пісні гурту "Брутто": "Я читав в дитинстві правильних поетів…" Поліна втілила буквально.
"Якщо брати так, з правильних поетів, на початку вторгнення я собі виписала вірші Жадана, Симоненка, Стуса і Олега Ольжича. І вони у мене досі висять. І Ліна Костенко, про те, що "нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову". Вони у мене висять на стіні. Особливо у Стуса, коли "вставай, знеможений, життям знеможений. Вставай!". Ох, це прям відгукується часто дуже!", - захоплено розповідає Поліна.
Як зізнається дівчина, перші півроку в Литві вона не могла пустити в душу майже нікого з нових людей довкола. Її друзі, її родина лишилися там, у палаючій Україні.
А вона була тут, у мирній Литві. Не розгубити себе змогла завдяки творчості та зануренню в литовську народну культуру і традиції.
"Литовці, вони прийняли християнство найпізніше в усій Європі, а тут ще ж є регіон, взагалі який ще пізніше прийняв, і оце у них язичництво досі живе і процвітає. І це потужний об'єднуючий спектр нації, як на мене, - саме культура, традиція, фольклор, міфологія. І ще до того, як сюди приїхала, я почала гуглити, такий маленький ресерч робити, і я знайшла книгу, як литовці орієнтувались "Міфологія литовців в зорях і космогонічному міфі", - ділиться результатами своїх досліджень Поліна.
Допитлива дослідниця стала вивчати литовську мову і одночасно жадібно всотувати нові знання з прадавньої скарбниці литовської культурної спадщини:
"Багато з того, що я дізнаюсь про Литву, про їхню міфологію, розкриває мені очі на нашу, і пояснює, і спонукає досліджувати своє ще більше".
Поліна читає, спостерігає і навіть вдається до власних польових досліджень:
"У мене був період, коли я в березні просто ходила Вільнюсом, і зупиняла людей, і питала: "А що ви знаєте про місто? А що ви знаєте про свій фольклор?" І я зупинила, напевно, людей 20, і тільки двоє з них нічого не знали. Типу, я немісцевий, я приїхав з Румшишкес чи з Жемайтії, тобто я про це можу розказати. Але кожен з них може сказати про свій регіон. І це мене так доволі теж вразило, тому що я пам'ятаю, як я їздила по Україні і задавала людям схожі питання. Мало хто міг розповісти. Багато хто розповідав про Катю Другу і про пушкінів, але про своє мало хто".
Маланка і контекст широкої війни
Своє "вибухнуло" на Різдво. Поліна разом з новими друзями - студентами Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого написала сценарій і відтворила давній народний обряд водіння Кози на Маланку.
Життєствердна стихія української традиції полонила столицю Литви. Наша "Маланка" з успіхом відбулася в Українському Центрі, дебютувала в прямому телеефірі на каналі LRT і навіть відкрила двері владних кабінетів:
"Якимось чином ми мали це зробити як івент, що ми просто ходимо з нашими друзями. З друзями - я маю на увазі - на такому емоційно-емпатичному рівні, що ми ходимо в гості додому. А ми вийшли на трошки інший рівень друзів - в Президентуру, в Сейм, в парламент".
Коли закохана в пісню, дзвінкоголоса Поліна разом з гуртом колядників завзято виводила прадавню колядку "Роди, Боже…", глядачі тамували подих. Не менш схвильовано сприймала дійство і сама юна мисткиня:
"Коли ми співали для першої леді, ми співали у приміщенні, де було дуже хороше класне акустичне ехо, акустика. І я просто в якийсь момент відчула, як звук резонує від стін і відбивається до нас. І я така: о-о-о... пішли сироти шкірою".
Війна не могла не вплинути на творчість. Чутлива, як натягнута струна, сценаристка правдиво оголила традиційний образ вертепного Москаля. А молоді актори, що долучилися до творчого процесу, відшліфували сценарій та персонажів майже до сучасної реалістичної точності:
"Я би сказала, що він написаний більше разом, колективна така свідомість, тому що люди, які грали своїх персонажів, вводили багато унікальних фраз, вставок і взагалі концепції, які відображали їхні образи і дуже класно доповнювали повну структуру".
Дивовижно, але студентська Маланка у Вільнюсі стала справжнім явищем. Навіть більше - виявом патріотичної і громадянської позиції та солідарності з тими, хто нині боронить Україну від диявольської навали.
"Так як це Маланка, і ключовий образ - це показати, що є Коза, Коза, яка вмирає і воскресає, що це ми, як ці хлібороби, люди, які прив'язані до сонячного циклу, що це, як природа, яка вмирає, а потім воскресає, і що там завжди був цей християнський Ірод як ворог, і що у нас постійно один стабільний ворог зі сходу на нас рушає", - розповідає Поліна про дійство в контексті нинішньої широкої війни.
Те, що литовське Маланкування стало культурним маніфестом під час війни, Поліну не дивує:
"Як на мене, воно вийшло природно, тому що воно так і є. Ну, тобто, у нас завжди був ворог, ми завжди знаємо, хто він, ми знаємо, як він виглядає. І люди це розуміють. Воно є, я не навіть не знаю… це не щось вигадане і намагається впихнутися в цю культуру. Навпаки це щось, що пішло з народу, і воно такого, я б сказала навіть, народного, підсвідомого, несвідомого, і воно вилилось в ці образи. Тобто ми знаємо ці меми про москалів, що вони, типу: - Славімо Його! - Кого "словить"? Або щось про золоті унітази - що вони унітази крадуть. Що "заховали" для них - "захАвалі", типу, що вони їх з'їли. Тобто ми це розуміємо, і воно так і відобразилось".
Питання мови - принципове!
Безкомпромісна і чесна насамперед перед власним сумлінням, Поліна Соромаха відторгнула російську мову як частину російської ментальної матриці й не послуговується нею навіть на чужині, зокрема в спілкуванні з литовцями:
"Принципово англійською. Російською я кажу, що я не знаю. Для мене це питання принципове. Тільки якщо я бачу, що це старше покоління, і розумію, що у них було такі умови, що вони не знають англійської, ну, тоді вже так".
Щира позиція дівчини часом викликає подив у її ж співвітчизників. Особливо в тих, хто приїхав сюди із русифікованих областей України. Натомість Поліна наголошує, що свідомий вибір переходу на рідну мову кожна людина має зробити самостійно:
"Якщо людина не задає собі питання, чому я говорю цією мовою? чому я не говорю українською? Якщо людина не задає собі питання свого власного буття, прийняття і обирає свій власний комфорт - ну, це її вибір. А інше? Я не знаю, серйозно, як достукатись якось".
Поліна говорить: за те, що українці в Литві, часто спілкуються між собою мовою ворожих зайд, їй не соромно, а боляче. Вона переконана: попри мовні розбіжності, українцям варто гуртуватися, адже ворог у нас нині єдиний - російський окупант. А те, що довелося пережити мільйонам співвітчизників, лягає трагічною печаткою на долі і душі:
"Раніше я дивилася в очі людям, і дуже просто відрізнити тих, хто пережив бомбардування і окупацію. Найстрашніше, що може бути, - по погляду. Недарма кажуть, що очі це дзеркало душі, тож по погляду".
Навчання у Литві і мрії
Сонцесяйна дівчина до великої війни писала казки і поезії. Вона і зараз творить філософські рими і шукає сенси буття, бере активну участь в українських та міжнародних літературних проєктах, друкується в альманахах.
Однак при цьому глибоко в душі ховає біль війни, боючись власних сліз. Свій біль вона випише рядками згодом. А омріяну Перемогу зустріне не піснею, а тишею:
"Я буду мовчати, напевно, дуже довго і ридати. Я не знаю, що заспівати. Це складне питання. Напевно, буду мовчати".
Поки ж юна українка вперто йде до своєї мети і будує новий життєвий шлях. Вона вступає на навчання до одного з литовських університетів, аби здобути ґрунтовні знання та професію, які допоможуть їй реалізуватися в майбутньому:
"У мене є три мети в цьому житті. Одна з них – створити видавництво. Друге – це зробити проєкт реабілітаційний для ветеранів і взагалі людей, які постраждали від російської агресії на теренах України арт-терапевтичний з віаром, так пов'язати штучний інтелект і доповнену реальність з терапією. А третій – це відкрити свою школу на Донеччині".
Колись до великої війни Поліна Соромаха загадала бажання: поїхати на звільнений Донбас навчати дітей української мови та літератури, аби вони знали, де їхнє коріння і до якого славного та волелюбного народу належать.
"Для мене зараз Донеччина і Луганщина – це щось в стилі як Ватикан для щировіруючих. Тобто якесь місто паломництва. Тобто кудись туди, куди треба йти. Думки не змінилися", - резюмує Поліна.
