У ніч на 3 січня після тривалої напруги між США й Венесуелою американські війська таки атакували країну. МЗС Венесуели заявило про "військову агресію" з боку США, в країні запровадили надзвичайний стан. Президент США Дональд Трамп повідомив, що венесуельського лідера Ніколаса Мадуро та його дружину вивезли з Венесуели, їх судитимуть у США. Мадуро інкримінують участь у змові з метою наркотероризму, контрабанді кокаїну, а також незаконному володінні кулеметами та вибуховими пристроями.
Розповідаючи про підсумки операції, Трамп наголосив, що США керуватимуть країною, “доки ми не зможемо здійснити безпечний, належний та розсудливий перехід [до влади нового уряду]". За його словами, американські нафтові компанії відремонтують "неефективну інфраструктуру" Венесуели та "почнуть заробляти гроші для країни". Водночас Трамп попередив, що в разі потреби США готові здійснити другу — "значно масштабнішу" — атаку на країну.
Якими б благородними не були мотиви Трампа, який запевняє, що “звільнив” венесуельців від диктатора Мадуро, США де-факто вчинили акт агресії щодо іншої держави — вперше за час перебування Трампа на посаді. Наскільки легітимною і виправданою була атака Штатів на Венесуелу, чому Трамп не погодив це рішення з Конгресом, і чи можна притягнути до відповідальності Трампа за порушення територіальної цілісності іншої держави — пояснюємо в цьому матеріалі.
Чому США пішли на вторгнення
Суть претензій Трампа до Венесуели ми вже пояснювали в цьому матеріалі. Якщо коротко, адміністрація Трампа не визнавала легітимним лідером Ніколаса Мадуро, який у 2019-му попри політичну кризу втримався у президентському кріслі. США засуджували систематичне порушення прав людини з боку режиму Мадуро, а ще — що важливіше — звинувачували його у причетності до наркотрафіку в Латинській Америці, який впливає і на США. Венесуела є не значним виробником наркотиків — радше транзитним хабом у світовому наркотрафіку, зокрема для транспортування кокаїну до країн Західної Африки та Європи.
Своєю мішенню для постійних атак Трамп обрав дві венесуельські злочинні групи — Tren de Aragua та Cartel de los Soles. Він вважає їх іноземними терористичними організаціями та стверджував, що останню очолює сам Мадуро. Той, однак, заперечує цю свою роль і звинувачує США у використанні “війни з наркотиками” як приводу для спроби повалити його владу та отримати доступ до величезних запасів нафти Венесуели. До речі, про нафту: Трамп не приховував свого інтересу до неї під час звернення 3 січня. Він наголосив, що нафтовий бізнес у Венесуелі "збанкрутував", а тепер великі американські компанії збираються відремонтувати інфраструктуру та “почати заробляти для країни гроші”.
У Трампа були й інші мотиви для атаки на Венесуелу — зокрема, бажання впорядкувати питання щодо міграції у США. Трамп звинувачував Мадуро у прибутті сотень тисяч венесуельських мігрантів до своєї країни — а всього від економічної кризи та репресій у країні з 2013-го з Венесуели втекли близько восьми мільйонів людей.
Інші фактори, що зумовили напад — бажання “вщипнути” Китай, який має відчутний вплив на Венесуелу, зокрема й економічний, а також перешкоджання посиленню російського впливу в країні. А також продемонструвати лідерство США у Південній Америці. Трамп прямо заявив: “Наша стратегія національної безпеки — домінування в регіоні — більше не ставитиметься під сумнів”.
The New York Times у своїй редакційній статті радить шукати істинну причину Трампа у нападі на Венесуелу в нещодавно опублікованій Стратегії національної безпеки США. “У ній стверджувалося про право домінувати в Латинській Америці: "Після років нехтування Сполучені Штати відновлять і забезпечать виконання доктрини Монро, щоб відновити американську перевагу в Західній півкулі". У документі адміністрація пообіцяла передислокувати сили з усього світу в цей регіон, зупинити торговців людьми у відкритому морі, застосувати летальні засоби проти мігрантів та наркоторговців і потенційно розмістити в регіоні більше американських військ. Венесуела, очевидно, стала першою країною, що зазнала проявів цього сучасного імперіалізму. Це являє собою небезпечний та незаконний підхід до місця Америки у світі”, — пише видання.
Пояснення цієї небезпеки кілька тижнів тому нам давала й Сильвія Коломбо, журналістка бразильської газети Folha de San Paulo, яка стежить за ситуацією у Венесуелі. За її словами, у країні склався парадокс. З одного боку, в суспільства зʼявився шанс позбутися Мадуро. “Але люди, які підтримують вторгнення з боку Сполучених Штатів для цього — у меншості. Зараз на вулицях Каракаса та інших міст усієї Латинської Америки точаться дискусії, адже не можна просто змиритися з тим, що Трамп вторгнеться в одну з наших країн — навіть якщо це диктатура, навіть якщо в ній є політичні в'язні. Якщо США вторгнуться у Венесуелу сьогодні, завтра зʼявляться якісь причини для вторгнення також у Колумбію чи в Перу”, — пояснювала Коломбо.
Крім того, Венесуела — країна з дуже нестабільною безпековою та політичною ситуацією. Роками режим Мадуро придушував будь-які вияви свободи слова, усіх лідерів опозиції примусово витіснено за кордон, не вирішено проблему воєнізованих угруповань, відомих як "колектівос". А ймовірні нові заворушення у Венесуелі означатимуть дестабілізацію енергетичних ринків та нову хвилю масової міграції з країни.
“Це прискорює перехід від світу, що переважно базується на правилах конкуруючих сфер впливу, до світу, в якому головні — збройна сила й готовність її використовувати. Американський коментатор, Девід Роткопф, назвав це "путінізацією зовнішньої політики США". Російські ж коментатори часто кажуть, що Латинська Америка перебуває під контролем Америки, так само як Україна — під російською тінню. Володимир Путін так само думає про більшу частину Східної Європи. Сі Цзіньпін теж зробить власні висновки. Небезпека, яка стала очевидною в перші кілька днів 2026 року, зрештою нависне над усіма”, — відзначають оглядачі The Guardian.
Наскільки законною була ця атака
Питання до співмірності масштабу атак на Венесуелу та реальної загрози, з якою начебто бореться Трамп, почали зʼявлятися задовго до 3 січня. Ще в середині листопада США оголосили про початок масштабної військової операції “Південний спис” біля Венесуели — начебто для боротьби з наркотрафіком. Згодом Трамп заявив і про “закриття неба” над Венесуелою, що звучало як черговий провісник військової операції на землі або запланованих ударів США по території країни. Також протягом останніх місяців армія Сполучених Штатів щонайменше 30 разів атакувала судна, які, як заявляли у Вашингтоні, займалися контрабандою наркотиків. В результаті цих атак у Карибському басейні загинули щонайменше 110 людей.
Як пише ВВС, адміністрація Трампа стверджує, що бере участь у “неміжнародному збройному конфлікті з імовірними наркоторговцями”, яких вона звинувачує у веденні війни проти США. Але водночас деякі експерти з міжнародного права сумніваються, що удари американців були спрямовані суто по “законних військових цілях”. Особливо привернув увагу напад 2 вересня, оскільки тоді Вашингтон завдав подвійного удару по одному місцю — і ті, хто вижив після першого удару, загинули під час другого. На думку колишнього головного прокурора Міжнародного кримінального суду Луїса Морено Окампо, авіаудари США по суднах, що нібито займалися контрабандою наркотиків, можуть розглядатися міжнародним правом як злочини проти людяності, адже є спланованими й систематичними нападами на цивільне населення в мирний час. The New York Times визначає атаки США по суднах як позасудові страти, заборонені Женевською конвенцією — адже американська адміністрація знищувала людей виключно на підставі підозри у скоєнні злочину, якого не довели.
Дії Трампа порушували не лише міжнародне право. Будь-які військові дії, відповідно до Конституції США, мають бути погоджені Конгресом. Резолюція про воєнні повноваження, ухвалена у 1973 році у відповідь на війну у В'єтнамі, обмежує можливості президента вживати таких дій в односторонньому порядку та вимагає від нього під час розгортання військ консультуватися з Конгресом. Трамп визнав, що він цього не зробив — нібито остерігаючись витоку інформації про надсекретну й складну операцію, яку американці готували вже довго. Як ідеться з заяв і лідера меншості в Сенаті Чака Шумера, і члена Комітету з питань закордонних справ Палати представників Грегорі Мікса, і деяких сенаторів-республіканців, операція виявилася для них цілковитим сюрпризом.
Цікаво, що розкритикували Трампа й колишні союзники, як-от Марджорі Тейлор Грін, республіканка від штату Джорджія, яка вже 5 січня іде у відставку. “Очевидне спостереження полягає в тому, що усунення Мадуро є чітким кроком до контролю над поставками венесуельської нафти, що забезпечить стабільність для наступної очевидної війни для зміни режиму в Ірані. (Чому) це нормально для Америки — військово вторгатися, бомбити та заарештовувати іноземного лідера, але Росія вважається злом через її вторгнення?” Агресія щодо України та Китаю проти Тайваню — це погано? Чи це нормально лише, якщо це робимо ми? (Я не підтримую Росію чи Китай)», — написала Грін.
Справедливості заради, і під час попередніх військових інтервенцій американські президенти далеко не завжди отримували дозвіл Конгресу для початку бойових дій. Наприклад, у 1983-му США проводили операцію “Раптова лють” в острівній державі Гренада в Карибському басейні: тоді Рональд Рейган виправдав вторгнення захистом американських громадян, хоча головним підсумком стало повалення в країні прокомуністичного уряду, який якраз прийшов до влади після військового перевороту. Рейган не просив дозволу в Конгресу, а поінформував його вже на етапі висадки на острові морпіхів. Так само й у 1989-му, коли під час операції “Справедлива справа” США вторглися в Панаму для повалення диктатора Мануеля Нор’єги (до речі, теж звинуваченого в наркоторгівлі), Конгрес не знав до цього, а президент Джордж Буш-старший виправдав операцію захистом життя американців у зоні Панамського каналу.
Трампу теж вдалося знайти шпарини в американському законодавстві, аби не можна було однозначно стверджувати, що вторгненням у Венесуелу він його порушив. Так, 17 грудня 2025-го Палата представників Конгресу США провалила голосування за дві резолюції, які мали на меті обмежити повноваження адміністрації Трампа щодо військових операцій у Карибському басейні й проти Венесуели. Обидві ініціативи запропонували представники Демократичної партії, які намагалися зобов'язати президента отримати дозвіл Конгресу на ведення бойових дій. Відхилення резолюцій фактично залишило за адміністрацією Трампа свободу дій у регіоні без додаткових законодавчих обмежень з боку Нижньої палати Конгресу. Трамп та інші американські посадовці, коментуючи напад на Венесуелу, подавали її виключно як “правоохоронну операцію”, а не війну — нібито військовий супровід був потрібен лише для гарантування безпеки правоохоронцям.
“Дебати в Конгресі щодо військових дій відіграють вирішальну демократичну роль. Вони стримують військові авантюри, змушуючи президента виправдовувати свої плани нападу перед громадськістю та вимагаючи від членів Конгресу пов'язувати з цими планами власну довіру. [...] У випадку з Венесуелою дебати в Конгресі викрили б слабкість обґрунтування пана Трампа. Його адміністрація виправдовувала напади на невеликі човни, стверджуючи, що вони становлять безпосередню загрозу для Сполучених Штатів. Але чимало юристів та військових експертів відкидає це твердження, і здоровий глузд також його спростовує”, — відзначають редактори The New York Times.
Published 4 January 2026 16:49 GMT+2
