У листопаді 2025 року український історик, релігіознавець, директор Міжнародного інституту Афонської спадщини Сергій Шумило вперше за тридцять п’ять років повернувся до Вільнюса. Востаннє він був тут улітку 1990-го, коли Литва виборювала незалежність, а він, студент із Чернігова, приїздив по антирадянську символіку й замовляв у місцевих підпільних друкарнях чернігівську самвидавну газету «Деснянські хвилі». Сьогодні він приїхав уже як відомий дослідник із циклом лекцій про православне антирадянське підпілля. Однією з платформ для розмови стала передача «Українська хвиля» на радіо LRT Klasika.
«Я вперше після 35 років приїхав до Вільнюса»
«Зміни разючі, але багато що згадується, – розповідає Сергій Шумило одразу на початку ефіру. – Найяскравіший спогад: біля Кафедрального собору стояв церковний ларьок. Я звернувся до продавця українською, а він тихенько питає: «А тобі значок Степана Бандери треба?» Так я накупив жменю антирадянської символіки, яку в Чернігові тоді ніде було дістати. А нашу молодіжну газету «Деснянські хвилі» – орган «Спілки незалежної української молоді», філії Української Гельсінської спілки Левка Лук’яненка – друкували тут, у Вільнюсі, на ротаторі одного з підприємств. В Україні це було неможливо. Я приїздив, зустрічався з представниками Саюдіса, брав у них газети й літературу, яку потім розповсюджував у Чернігові. Такі були тісні зв’язки».
Саме на запрошення вільнюського книжкового клубу «Діалоги» історик і приїхав нині – прочитати цикл лекцій про катакомбну церкву та її спадщину.
«Катакомбна церква – це церква, яка не визнала радянської влади й не пішла на жодну співпрацю з нею»
Коли Сергій Шумило говорить про катакомбну церкву, у нього світяться очі. Тож просимо гостя розповісти про це історичне явище якомога простіше.
«Це унікальне і водночас майже невідоме широкому загалу явище, – відповідає гість. – Усі сімдесят з лишком років існування СРСР поряд з офіційною церквою Московського патріархату, яка тісно співпрацювала з радянською владою і з КДБ, діяла інша церква – церковне підпілля. Ці люди не просто відмовлялися від співпраці з режимом, вони взагалі не визнавали радянської влади легітимною. Через це вони не могли мати храмів, не могли відкрито здійснювати таїнства – і пішли в глибоке підпілля. Звідси й назва – катакомбна церква. Богослужіння відбувалися таємно по хатах, уночі, на півпошибки. КДБ і міліція жорстоко їх переслідували».
Сам Сергій Шумило з дитинства бував на таких нічних літургіях у Чернігові і в Білорусі. «Я застав ще радянські часи, коли можна було прийти на таємне богослужіння, – згадує він. – Для мене це було справжнє духовне життя, не спотворене комунізмом. І тому ця тема мені особливо близька – і як колишньому члену катакомбної церкви, і як історику».
Він розповідає, що засновники клубу «Діалоги» Андрій і Каріна Черняк були близькими друзями відомого богослова отця Олександра Меня. Той у дитинстві також належав до катакомбної церкви – його батьки були її членами, і саме підпільні священники значною мірою сформували його вільну, нерадянську свідомість.
«Протягом усієї історії Московської держави виникає опір казенному православ’ю»
Розмова йде в історичні паралелі. Чи не є катакомбна церква частиною довгої традиції спротиву, яка починається ще з часів становлення Московської імперії?
«Саме так, – погоджується Сергій Шумило. – Від самого початку формування імперськості в Москві постійно з’являлися рухи, які опиралися підпорядкуванню церкви державним, неєвангельським інтересам. За Івана Грозного – нестяжателі, яких жорстоко винищували; багато з них тікали на землі Великого князівства Литовського, тобто сюди, в українсько-білорусько-литовський простір. Потім старообрядці – сотні тисяч утекли від казенного православ’я знову ж таки сюди, до Литви. У ХХ столітті – катакомбна церква, яка не прийняла радянську владу й співпрацю з КДБ. А сьогодні ми бачимо зародження нового опору – антивоєнні священики в самій Росії та за її межами, які відкрито виступають проти агресії, знаючи, що їх позбавлять сану й піддадуть репресіям».
Особливо показова ситуація в Литві. П’ятеро місцевих кліриків РПЦ МП засудили війну проти України – і були негайно заборонені в служінні московським керівництвом. Вселенський патріарх Варфоломій прийняв їх у свою юрисдикцію, відновив у сані, і на їхній базі створено Литовський екзархат Константинополя – історично канонічне продовження структур Київської митрополії, які існували тут до другої половини XVIII століття.
«Для країн Балтії церковною матір’ю завжди був Константинополь, а не Москва, – наголошує Шумило. – Православ’я сюди прийшло в рамках християнізації Київської Русі та Великого князівства Литовського з Х століття».
«Русскій мір» – ідеологія, створена в надрах Московського патріархату в 1990-ті під керівництвом Кирила Гундяєва
Найважча частина розмови – про витоки нинішньої війни.
«Коли впав СРСР, здавалося, що церква нарешті зможе розвиватися незалежно, – говорить історик. – Але парадокс: саме єрархи, які в радянські часи тісно співпрацювали з КДБ і були його агентами, стали в авангарді так званого «православного відродження». І саме вони допомогли повернути до влади колишніх кагебістів – те саме оточення Путіна. А вже в середині 90-х під проводом тодішнього митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила Гундяєва в надрах Московського патріархату почала формуватися нова квазірелігійна ідеологія – «русскій мір».
Кульмінацією стала «Русская доктрина» 2005–2007 років – документ на понад тисячу сторінок, розроблений під егідою Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ (очолював тоді Кирил Гундяєв) і презентований на Всесвітньому руському народному соборі, головою якого він є дотепер.
«Я перечитав цей документ, коли почалася велика війна, – зізнається Сергій Шумило. – І взявся за голову. Там відкритим текстом написано: Росія переходить до політики наступальності й експансіонізму. Втрата територій після 1991 року (а якщо вдасться – то й після 1917-го) не визнається. Усі землі, де є російська мова, культура чи православ’я московського зразка, мають повернутися до складу Росії. Нові території приєднувати не як автономії, а як рядові губернії – саме так і зробили з частиною Херсонської та Запорізької областей у 2022-му. Там же прописано використання парафій за кордоном як мережі «мірянського фронту» – тобто осередків, які мають готувати ґрунт для «визволителів». Усе це було надруковано величезними тиражами, презентовано в Держдумі, в адміністрації президента, частково цитоване Путіним у посланнях Федеральним зборам. Вони нічого не приховували. Ми просто не хотіли цього бачити».
«В катакомби на мерседесах не поїдеш»
На запитання про майбутнє майбутнє Московського патріархату в Україні та країнах Балтії гість відповідає прямо:
«Немає нічого поганого в тому, що існують різні юрисдикції. Проблема в тому, що нинішнє керівництво Московського патріархату свідомо обрало роль частини військово-загарбницької машини путінського режиму. Це не просто виправдання агресії – це активна пропаганда, допомога, участь. Коли в 2014-му на Донбасі священики з іконами перекривали дорогу українським танкам, щоб не дати звільнити території від Гіркіна та російського спецназу – це вже не релігія. Це співучасть. І коли парафії стають осередками російської агентури – це питання національної безпеки, а не тільки свободи совісті».
Він наводить аналогію з Другої світової: у Великій Британії діяльність німецької Рейхцеркви, яка виправдовувала нацизм, була заборонена законом.
«В катакомби на мерседесах не поїдеш», – жартома зауважують ведучі, маючи на увазі, що нинішнє керівництво УПЦ МП навряд чи захоче повернутися до підпілля.
«Зло ніколи не переможе добро»
Наприкінці просимо гостя завершити розмову на оптимістичній ноті.
«Однозначно, – відповідає Сергій Шумило. – Війна – це зло, але зло ніколи не перемагає добро. Україна стоїть на боці правди й добра – тому переможе. Те, що ми бачимо сьогодні – це останній надрив недоімперії, яка намагається реанімувати себе. Але війна показала: з цього нічого не вийде. Це початок кінця. Ми ще станемо свідками розпаду цієї системи – як у 1991-му розвалився Радянський Союз. І тоді, після неминучих змін у самій Росії, ми житимемо в іншому, безпечнішому світі. Це важливо і для України, і для Литви, і для всієї Європи».
Розмова в студії «Української хвилі» тривала майже годину попри обмеження ефірними рамками, в які вмістилося найголовніше, і слухачі змогли почути не лише історичну розповідь про підпільні літургії при свічках, а й чітке застереження: ідеологія, яка сьогодні виправдовує війну, була сформульована не вчора і не в Кремлі, а двадцять–тридцять років тому в надрах самої Російської православної церкви. Ігнорувати цей факт цивілізованому світу далі неможливо.
