4 червня 2025 року Сейм Польщі ухвалив закон, яким 11 липня оголошено Національним днем пам’яті поляків, жертв “геноциду”, вчиненого ОУН і УПА на східних територіях Другої Речі Посполитої у 1939–1946 роках. Рішення, що акцентує на Волинській трагедії 1943 року, викликало різкий протест України, яка назвала його одностороннім і шкідливим для добросусідських відносин. Міністерство закордонних справ України закликало до діалогу та неупередженого вивчення історії, застерігаючи від політизації трагедії. Експерти вказують, що рішення Сейму є спробою відвернути увагу від внутрішніх проблем Польщі, спекулюючи на історичній пам’яті.
Реакція України: протест проти політизації
МЗС України у своїй заяві назвало рішення Сейму кроком, що суперечить духу примирення, над яким країни працюють у форматі Спільної українсько-польської групи з історичного діалогу.
“Такі односторонні кроки не сприяють взаєморозумінню. Шлях до примирення лежить через діалог, взаємну повагу і спільну роботу істориків, а не через політичні оцінки”, — йдеться у заяві. Україна наголосила на продовженні пошуково-ексгумаційних робіт і закликала уникати дій, що загострюють напругу, підкресливши, що спільний ворог — Росія.
Рішення Сейму про нове "свято", яке акцентує на “геноциді” поляків, є продовженням політики, започаткованої резолюцією 2016 року, але з вищим статусом і більшим потенціалом для публічних заходів. Журналістка Олена Бабакова зазначає, що правляча коаліція уряду Дональда Туска, стикаючись із критикою за економічні та соціальні невдачі, використовує тему Волині для мобілізації електорату. “Будівництво, медицина, оборона — це складно і дорого. Натомість можна “стригти купони” з розбурханих емоцій, роблячи фото під пам’ятниками”, — пише вона. Акцент на етнічному аспекті трагедії, без згадки про єврейські чи українські жертви, посилює напругу і може негативно вплинути на українських мігрантів у Польщі.
Історичний контекст: складність Волинської трагедії
Волинська трагедія 1943 року — це взаємні етнічні чистки між українцями та поляками в умовах Другої світової війни. УПА атакувала польські села, що призвело до загибелі до 100 тисяч поляків, переважно цивільних. Водночас Армія Крайова проводила “акції відплати”, вбиваючи 20–30 тисяч українців. Український історик Володимир В’ятрович у книзі “За лаштунками Волині-43” наголошує, що теза про скоординовану атаку УПА на 100–167 сіл 11 липня 1943 року не підтверджується документами.
Польські джерела згадують атаки на 12–25 пунктів, часто як відповідь на дії польської самооборони чи колаборацію з німцями. Спогади, на які спираються польські дослідники, містять розбіжності до 150 разів у кількості жертв. В’ятрович закликає до неупередженого дослідження, враховуючи ширший контекст: внесок українців у перемогу Польщі під Варшавою 1920 року, зраду Ризьким договором 1921 року, польську окупацію Західної України та репресивну пацифікацію 1930-х.
Рішення Сейму є прикладом "історичного егоїзму", коли трагедія однієї сторони абсолютизується, а дії іншої — ігноруються. Польща замовчує власну роль у загостренні конфлікту: дискримінаційну політику міжвоєнного періоду, пацифікацію та “акції відплати” Армії Крайової. Це не лише спотворює історію, а й загрожує сучасним відносинам, особливо в умовах війни з Росією, де Україна і Польща є союзниками. Замість примирення через діалог Польща на дуже складному історичному етапі обирає популізм, що може підірвати довіру та посилити напругу в регіоні.
