На каналі Радіо LRT Klasika передача "Українська Хвиля". У студії Олег і Олена Головатенки. Вітаємо вас, друзі!
Наближається друга річниця початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Увесь цей час українська редакція ЛРТ здійснює кропітку роботу зі збору документальних свідчень, унікальних спогадів очевидців та учасників великої війни. Ми робимо це для того, щоб зберегти історичну пам'ять, передати її нашим дітям як приклад небаченої звитяги цілого народу, національної гідності та боротьби за незалежність.
Війна через призму людських доль - це жива хроніка героїчних подій. Тих, про які так влучно сказав свого часу легендарний головком Валерій Залужний: "Як би важко нам не було, але точно не буде соромно".
У сьогоднішньому спецвипуску "Українська Хвиля. Війна за Незалежність" пропонуємо вашій увазі спогади про події лютого 2022-го року міського голови Мени, що на Чернігівщині, Геннадія Примакова.
Говорить Геннадій Примаков:
- Доброго дня! По-перше, я б хотів би почати не з 24-го все-таки, а з 23 лютого. В нашому місті розташовувався військовий підрозділ, який моніторив обстановку на лінії кордону з Російською Федерацією і, в тому числі, з Білоруссю. І ми дуже добре товаришували з військовими, допомагали їм всіляко і кожного дня мали контакт. Це були наші хлопці, це наші воїни, наші герої. І тому, коли 23-го лютого мене запросив командир до себе, я не відчув чогось такого незвичайного.
Але хочу сказати, що у повітрі слово "війна", "тривога" уже стояло, тому що ми знали, яка велика кількість військ на кордоні. І тривога дуже була відчутна. І от, коли ввечері я до нього завітав, я все одразу зрозумів, тому що я побачив цю військову людину, яку я бачив щодня, але я ніколи не бачив на ньому бронежилет, а я ніколи не бачив біля нього автомата, шолома. І тут я це все одразу побачив на цьому досвідченому бойовому командирі.
Мабуть, він відчув те, що я відчув. Тому він одразу сказав: "Присідай, давай вип'ємо чаю”. І перші його слова були: "Завтра все розпочнеться".
Хотілося кричати, плакати, була розгубленість така. Я не розумів, ну як так?! Завтра розпочнеться те, у що важко повірити. І незрозуміло, як воно буде, як ці події будуть розгортатися. Але впевненість, що тут є військові все-таки вселяла надію і віру в те, що ми зможемо їх тут зупинити.
Але, на жаль, була така вбивча відповідь: "Ти повинен зрозуміти, що ми - військові. Але ми - спецпідрозділ, і ми не виконуємо таких завдань. У нас є чітке бойове завдання - ми зупиняємо колони, ми підриваємо ці мости, і ми відходимо. Ми будемо в сусідньому районі. Залишається певна кількість військових у тебе, зовсім маленька. Деяку техніку залишаємо. І ви тримайтеся."
Усвідомлюючи всю міру загрози, Геннадій Примаков попросив у військових лише єдине - "лишіть нам трохи зброї, ми громадою будемо оборонятися". Відповідь прозвучала лаконічно: "Зброю дати не можемо".
Згадує Геннадій Примаков:
- Це було дуже важко. Увечері приїхати додому, дивитись на дружину, дивитись на дитину. І все-таки десь була боротьба внутрішня і не хотілося вірити в те, що може таке жахіття прийти. Не хотілося в це вірити, були плани, були розрахунки, ми мріяли про щось, і тут повинно завтра незрозуміло що відбутися.
Довго не лягали спати. І здалося так, що тільки заснули, і одразу дзвінок о 5-й ранку:
"Все почалося, ми рухаємося!".
Зібралися дуже швидко на роботі, попередили всіх, щоб ніхто не виходив в садочки, щоб ніхто не виходив в школи. Координація між головами громад була дуже велика. У нас був спільний чат, і голови прикордонних громад повідомляли про рухи. І вже зранку ми почули, побачили наших колег, які були на кордоні, що вже почалися вибухи, почалися обстріли прикордонних застав.
І уже о 8-й ранку майже всі повідомили про рух колон російських терористичних військ по території нашої громади.
Увірвавшись на півночі, росіяни стрімко рухалися на Чернігів. Чернігів мав відкрити подальший, як вони планували, швидкий шлях до столиці. Колони ворожої техніки рухалися з усіх боків, це була небачена досі вражаюча навала. Лише через Менську громаду, через понтонний міст впродовж трьох перших діб війни за різними оцінками, росіяни переправили близько тисячі танків. Усі вони мали йти на Київ.
Розповідає Менський міський голова Геннадій Примаков:
- Хочу сказати, наскільки були відважні наші люди 24-го числа. Коли все це почалося, мені подзвонив військовий комісар і сказав, що треба автобуси, бо їх також не забезпечили зброєю. А був наказ відходити до Чернігова, і треба привезти людей. Я під'їхав до військкомата, і у мене перехопило подих! Було море хлопців і дядьків, які хотіли воювати, які просили зброю, які готові були йти на смерть. Але в нас не було зброї. Тому кожен, хто хотів, по максимуму пішли у напрямку Чернігова вже там зупиняти ворога.
Координація була постійна. Ми міняли чати, переходили з телеграма і вотсап у сигнал. Кожного разу один за одного переживали. Коли заходила на територію будь-якої громади військова техніка РФ, кожен писав "Тримайся! Слава Україні! Все буде добре!". І дуже-дуже сильно переживали, коли не було зворотного зв'язку від голови громади. Тому що ми відчували особливу відповідальність за наших людей.
Чернігів був в облозі, і наші хлопці-волонтери з сусідньої громади налагодили переправу через Десну, якою йшли просто величезні натовпи людей.
У мене є фото. Лютий місяць, берег, кущі, опале листя. І стоять сотні покинутих машин людьми, які просто тікали до річки. А далі як-небудь човнами уходили на територію громади. Кожного дня я виходив в ефір, кожного дня я робив стріми. Я писав, розказував людям, що відбувається, як відбувається, яким чином вберегтись.
Але хочу висловити велику вдячність, звісно, нашим людям, які виявили справжній патріотизм, тому що навантаження наша громада прийняла дуже велике, враховуючи те, що ми не мали нічого. Ми запустили пекарню, яка працювала в 1930-х роках. Це млини і жернова. Тому що хліба треба було виробляти дуже багато. Хлібом ми забезпечили не лише себе, а і сусідні громади. Так само і паливом. Але, ви знаєте, завдяки тому, що стояли в нас військові і постійно ця напруга відчувалася, ми все-таки зробили великі запаси і продуктів харчування, і пального. Тому змогли і вижити, і вистояти, і допомогти іншим громадам вижити і вистояти.
Так Менська громада на чолі з Геннадієм Примаковим стала надійним тилом для військових і острівцем порятунку для цивільних. Громада з населенням усього 30 тисяч за перші два тижні широкої війни лише офіційно прийняла сім з половиною тисяч переселенців, а за неофіційними розрахунками до двадцяти тисяч, зауважує Геннадій Примаков:
- Це Чернігів, Дніпропетровськ, Харків. Люди їхали звідусіль до нас. Ми їх приймали, тому що в нас сильні аграрні підприємства, і ми могли людям дати молоко і хліб. Ми могли людей забезпечити ліками, тому що у нас був великий запас у нашої лікарні. Але ми не могли людей так довго тримати на цьому острові, тому що не було елементарного. У нас закінчувався інсулін. Майже в останній день ми привезли дитячий інсулін в сумках на човнах. Це для дітей інсулінозалежних, це був страшний виклик.
У нас були такі проведені складні операції, коли дитинка маленька зовсім 4-річна проковтнула батарейку. О 2-й годині ночі мені зателефонували: "Треба терміново рятувати дитину". Вночі ніхто не рухався, тому що ми не знали, де знаходяться російські війська. Були створені загони самооборони, куди увійшли підприємці. Всі люди моніторили ситуацію на вулицях громади.
Але, ви знаєте, це була дуже успішна операція. Буквально за три години дитя ми не лише переправили через Десну, а і доставили в Охматдит. І через три години, о 5-й годині чи о 6-й годині ранку, мені зателефонували з Охматдиту і сказали: "Дістали ми батарейку, дитина буде жити". Якраз неділя була, як зараз пам'ятаю, і я пішов в церкву зовсім з іншим настроєм.
Знаєте, це така маленька причетність до того, що ми врятували дитину, коли гинули тисячі людей навколо, воно мотивує.
Саме Чернігівщина навесні 2022-го стала щитом, який так і не пустив росіян до Києва. І якщо українські військові приголомшили світ силою відчайдушного опору ворогу, то цивільні здійснювали свій щоденний невидимий для теленовин подвиг витримки сили і духу. Біженці із зони бойових дій все прибували. Наявні матеріальні та фінансові ресурси закінчувалися. Це був час вольових рішень і швидких дій.
Згадує Геннадій Примаков:
- Було надскладно, у нас закінчились дріжжі, ми не могли виробляти хліб. Коли в громаді закінчилася сіль, ми цю сіль брали на фермах, якою годували тварин. І дійсно 15 днів, більше 2 тижнів весь цей хліб робився саме з цієї солі. Ми їли цей хліб, ми цим хлібом забезпечили також якусь частину Чернігова, військових. І операції, які проводилися точково простими людьми, заслуговують на велику шану і повагу. Але ми зараз не говоримо про прізвища, тому що війна не закінчилась. І ми не знаємо, як будуть події розвиватися далі.
У людей не було коштів, і вже назрівав соціальний бунт: "Дайте нам кошти! Немає різниці, скільки це буде коштувати! Ми будемо купувати продукти, засоби гігієни і т.д.". Особисто мій заступник з керівником пошти - маленькою тендітною жінкою, ризикуючи власним життям, через зону бойових дій, через єдиний вцілілий міст в Коропі, через Конотоп проїхали і забрали в Києві 30 мільйонів гривень під власну відповідальність.
Доставили гроші у громаду, розвезли по селах на території, яка не контролювалася Збройними силами, тихенько вночі. І ці кошти забезпечили людей не лише з нашої громади. Наша пошта забезпечила декілька громад. І ми тоді були одним цілим. Ми не рахувалися, чи це це моя громада і моя зона відповідальності. Ми робили для всіх. Ми на машині, яка не пристосована для газу взагалі, причепили бочку на свій страх і ризик.
Водій казав, що вивчив усю Біблію, всі молитви, поки їхав в одну сторону і в другу. 30 кубів газу на собі віз через зону, де йшли активні бойові дії. На Конотопщині могли попасти в цю бочку, і бочка могла просто на молекули розібрати цю людину, мого заступника, який супроводжував. І ми розвозили по сусідніх громадах цей газ, дали можливість людям рухатися. Тому що паливо в нас було (бензин), але ми його не продавали людям, не роздавали. Лише тільки давали для критичної інфраструктури і всіх генераторів, які працювали на пальному. Давали військовим, які пересувалися вночі і тільки виконували спеціальні завдання. І це також зовсім не прості операції, які були проведені. Потім навіть допомагали банкам завозити на нашу територію кошти. І також це робили цивільні люди, які розуміли, яка це відповідальність була в той час. Але тоді брали цю відповідальність на себе, тоді не боялись. Тоді розуміли, що за нами стоять люди, і люди дивилися на нас. Таке враження було, що це діти, яких треба всіх захистити. І ти розумів, що від тебе залежить все, і тільки від тебе. Бо ти маєш якісь зв'язки, ти маєш людей, ти маєш людьми керувати!
За словами Геннадія Примакова, весь час окупації росіянами Чернігівщини міська рада Мени працювала як цілодобовий колцентр. Потрібно було надавати допомогу, рятувати людей. Напруга зашкалювала.
Геннадій Примаков продовжує:
- Це було дуже важко, коли дзвонили батьки і просили: "Заберіть мою дитину з Дніпропетровська", "заберіть із Сум", "заберіть з-під Харкова, студент застряв". Це було дуже важко!
Дуже складну операцію ми провели з порятунку своїх власних дітей. За день до початку повномасштабного вторгнення велика спортивна команда з міста Мена виїхала в напрямку Полтави. І вже зранку почались бойові дії, перестав ходити транспорт, перестали ходити потяги.
Війська РФ почали заповзати потроху в Україну, і треба було повернути двох тренерів і майже 10 дітей. Це було складно, тому що не всі, на жаль, нам допомагали з тих, до кого ми зверталися. У деяких керівників ми просили як-небудь доставити дітей наших, але це вже історія. Ми знайшли людей, які нам допомогли.
Але була велика проблема, коли ми доїхали і довезли дітей до Десни, крига була занадто тонка, і по ній неможливо було пройти. І це було велике випробування. Зібралися рибалки із селища Макошине, де переправлялася військова техніка в подальшому, зробили такий собі місток з мотузок і на гумових човнах по цьому крихкому льоду перетягнули всіх дітей, тренерів. А зранку вже телефонує наша відома на всю Україну тренер. Вона виховала багатьох чемпіонів, в тому числі п'ятикратну паралімпійську чемпіонку світу Оксану Зубковську. Вона дзвонить і каже: "Геннадій Анатолійович, добрий день! Дякую, що врятували, але є проблема. Я в автобусі сумку забула". А автобус залишився на тій стороні. Знаєте, хотілося обійняти і заплакати.
Це були такі виважені і важкі кроки в той час - керувати людьми, в той час розрулювати ці ситуації, тому що напруга була дуже-дуже велика у суспільстві. І кожного дня до нас йшли люди. Кожного дня йшли і йшли.
Ми зафіксували, що у нас найбільше за день 1100 людей переправилося через Десну, і ми їх не розділяли по громадах. Чи це громада Сновська, чи це Коропська. Ми заправляли буси і везли людей, переляканих, стомлених. Ми везли цих людей до себе додому, ми везли їх в громади. Не до Мени, а їхали туди, куди треба.
Як зізнається наш співрозмовник, деякі історії з тих часів, навіть його, сильного чоловіка і досвідченого керівника, який звик брати відповідальність за життя інших, вразили в саме серце.
- Я хочу вам розказати таку історію власну. Я забороняв будь-кому рухатися переправою, якщо ти не везеш пального, продуктів харчування чи не підвозиш людей. Економили кожен грам пального. І я із заступником поїхав власною машиною, нагрузили ми продуктів харчування, взяли пальне, приїхали на переправу і в сусідній громаді в лікарні організували такий пункт обігріву. Туди завозили людей, на самій переправі трохи їсти варили. І туди приходили автобуси, і вже люди з Сосницької громади.
Ми присилали бус, і їх відвозили. І уже повертаючись назад, я всіх зобов'язав, щоб всі заїжджали туди і питали, є люди чи ні. Ну, і заїхав же сам і питаю, чи немає нікого, хто їде до Мени?
Вийшла жінка літня, років під 60, і вийшов хлопець худий. У них не було речей. По ній видно було, що вона інтелігентна. Хлопець сучасний молодий. Сіли в машину, і ми їдемо. Проїхали пів дороги, всі мовчать, не до балачок тоді було. Я питаю: “Скажіть, будь-ласка, так дивно бачити жінку без сумки…”. І вона почала плакати.
Вона так плакала, що мені стало настільки незручно, що я кажу: "Вибачте, будь ласка". І вона зупинилася і каже: “Ви знаєте, нічого страшного. Я не одна така в Україні, я вчитель з міста Чернігова. Моєї школи вже немає, мого будинку вже немає. Все, що є у нас із сином, - все на нас. Більше немає нічого. Ми три дні йшли до цієї переправи. Я ночувала в якомусь будинку культури закинутому в якомусь селі. Ми трохи поблукали, ми давно не їли”.
І розумієте, це тоді розрив мозку відбувається, якщо таке чути і бачити. Ми хотіли додому підвезти, але вони їхали в наше село Дягова, там її була мама. Виїхали люди, їхня рідня, яка їх зустріла. І, бачачи і чуючи ці історії, ми розуміли, наскільки ми важливі один для одного, наскільки нам треба це все пережити, об'єднатися разом і обов'язково перемогти! Обов'язково перемогти для того, щоб розказати майбутнім поколінням, як не повинно бути. Ті слова, які здавалися нам "ні про що", як каже зараз молодь, "щоб не було війни", які казали наші покійні батьки. Ми їх взагалі не сприймали. Ми не розуміли, про що це.
Тепер, прагнучи перемоги, ми розуміємо, що на цьому базується світ. На мирі, порядку і добрі. І тому ми, українці, приречені зробити цей світ вільним від зла і побороти це зло, яке прийшло до нас.
- Пане Геннадію, ми вже згадували, але давайте ще раз коротко згадаємо про підприємство литовське, яке на території громади працює. Яке працюює під час війни, і там прекрасні спеціалісти.
- Так, ми мали змогу відвідати (у Литві - ред.) його, були на екскурсії. На території нашої громади є підприємство "Мена Пак", яке відноситься до акціонерного товариства "Ґріґео".
Коли почалось повномасштабне вторгнення, мені зателефонував керівник і каже: "Мої власники з Литви питають, яке твоє бачення? Треба нам їхати з Мени чи залишатися? Як ти вважаєш?"
Знаєте, коли йдуть страшні чорні колони, як ті хмари, військових терористів... Приїхав він до мене і каже: "От, як ви скажете, так і буде". Я розумів, що у них там обладнання на мільйони євро, що у них кваліфіковані люди. І ви розумієте, втратити таке підприємство, але ж ризикувати людьми...
І я кажу: "Ви знаєте, це дуже відповідальне рішення. Я б не хотів дуже, щоб виїхали". Він питає: "Чи ви впевнені, що воно закінчиться?". І мені настільки так хотілося, щоб це жахіття закінчилося швидко, що я кажу: "Так, я думаю, що воно закінчиться". На мою думку впливало те, що ми кожного дня бачили, що Чернігів стоїть, що ми відбили перші хвилі, що ми не просто відбили, ми відкинули ворога. Потім для мене особисто було важливо дізнатися в перший день війни, що президент на місці, що він залишився в Києві.
І це вселяло тоді, мабуть, найбільшу надію і найбільшу віру в перемогу, що Зеленський в Києві. І я кажу: "Ми переможемо, і все це буде швидко". Але ж, думаю, що він радився все-таки зі своїми керівниками, власниками у Литві. І він приїхав до мене і каже: "Ми залишаємося попри небезпеку. Будемо ми працювати, чи не будемо працювати, поки йдуть війська, не знаємо. Але ми залишаємося". Для мене це важливий героїчний вчинок, який був зроблений безпосередньо керівниками, безпосередньо нашими друзями і нашими партнерами з Литви. І вони залишилися, і вони зараз працюють і працювали попри складні логістичні проблеми, зруйновані мости. Підприємство живе, підприємство працює, підприємство допомагає місту. Вони справжні! Молодці литовці, наші друзі! І ми пишаємося цією дружбою.
- І насамкінець нашої передачі, скажіть, як громада підтримує своїх військових, які воюють? Як громада представлена на фронті? І, можливо, який головний меседж ваш як голови громади до Європи, до цивілізованого світу, як і чим підтримати Україну проти цього абсолютного зла?
- Я хочу сказати, що це війна проти Бога, проти людей, проти людства. Взагалі це війна, яка не має сенсу. Це війна, яка забирає життя у малих і дорослих. Це війна, яка руйнує селища і великі міста. Це війна - доказ того, що кожен злочинець має понести справедливе покарання.
Наша громада і кожен, хто живе в ній, - це люди, які представляють країну Україна! І кожен власним коштом наближає перемогу. У нас в громаді є великий волонтерський центр, його керівник за сумісництвом - ваш колега-журналіст. Він з 2014 року допомагає. І тому, коли почалося це все, я кажу: "Шановні друзі! Ми працюємо, продовжуємо працювати і отримувати заробітні плати. Але при всій моїй повазі ми з вами не в окопах. Ми з вами тут, ми в тилу, ми допомагаємо Збройним Силам! І, як би нам складно не було, я вас дуже прошу за бажанням давайте кожен, коли отримуємо зарплату і аванс, будемо робити відрахування на рахунок волонтеру".
І таким чином ми почали показувати всім в громаді, що і в тому числі влада безпосередньо постійно знаходиться на контакті. Я зараз точну цифру вам не скажу, але при невеликому бюджеті нашої громади ми далеко не останні з громад, які закуповували квадрокоптери, які давали військовим автомобільну техніку, купували різноманітне приладдя, яке потрібне за рахунок коштів платників податків. Наші фермерські господарства робили внески в мільйони гривень. У мільйони!
Це фермерське господарство Бутенка. Про це повинні знати і в Литві, і в усьому світі. Цей фермер за 20 років, приїхавши в село з трьома маленькими дітьми і маючи один велосипед, створив господарство, куди приїжджають французи і проводять свої наукові конференції. На базі нашого підприємства, де ферма повністю молочна роботизована, чоловік в умовах війни налагодив переробку молока. Це йогурти, сири, творог, молоко, які безкоштовно роздавалися людям.
У перший день війни 24-го числа, цей чоловік з великим серцем зателефонував і сказав: "У мене було на рахунку мільйон гривень. Я перерахував ці кошти на Збройні сили і чекаю від вас команду. У мене 5000 голів скота, і я готовий його знищити. Вони (росіяни - ред.) не будуть пити мого молока і їсти мого м'яса. Тільки ви звоните, що є небезпека, у мене є робот, що годує усіх тварин, і вони знають, коли підійти. Я готовий худобу усю знищити".
Це було настільки зворушливо! І він: "Все, чекаю". І трубку поклав.
Його син середній в перші дні вже знав, що таке терористи на нашій землі. Він - капітан Збройних сил України. У перші дні обороняв Чернігів, був на найвідповідальнішій ділянці, де, маючи невелику кількість зброї, не маючи важкої зброї, зупиняв танки. Це Ріпкинський напрямок під Черніговом, і це вселяло велику надію в те, що ми переможемо. Кожен намагається наблизити перемогу як матеріальну, так і духовну. Це наші діти, це наші батьки, це наші рідні, які зараз зі зброєю в руках боронять нашу країну, тому ми всі приречені бути країною - переможцем. Країною, яка покаже всьому світу, що невелика країна завдяки допомозі всього світу, цивілізованого світу, людей, які розуміють, що таке Бог, що таке Віра, що таке Правда, зупинити Росію.
Найбільше прагнення, яке у нас є, - це щоб ця країна просто розвалилася на маленькій князівства, на якісь маленькі такі країни, які б самі шукали шляхи миру і порядку.
Ці люди, я думаю, просто не розуміють простого слова "незалежність", "свобода". І в цьому їхня вся проблема. Ми побачили це 24-го лютого 2022 року на обличчях цих воїнів-танкістів, цих дітей, які їхали і стирчали з танків. Ми бачили їхні обличчя, які дивилися перелякані по вулицях. Їх гнали їхні офіцери. Гнали на убой, гнали вбивати нас, і вони їхали, ці безвольні люди, ці "бурлаки на Волзі", яким кажуть, і вони тягнуть, яким кажуть йди вмирай, і вони йдуть помирати.
Це був спеціальний випуск передачі "Українська Хвиля. Війна за Незалежність". Своїми думками і спогадами про перший місяць широкомасштабної війни поділився міський голова Мени, що на Чернігівщині, Геннадій Примаков.
До ефіру передачу підготували журналісти Олена і Олег Головатенки та звукорежисер Соната Ядавічєне.
Пам'ятаємо ці дні, віримо в перемогу, наближаємо її кожен на своєму місці.
Зустрінемося з вами, друзі наступної суботи, на Радіо LRT Klasika як завжди о 14:30. Також нагадаю, що передачу "Українська Хвиля" можна слухати у будь-який зручний час у радіотеці на сайті LRT.lt.
