Ця публікація є другим блоком єдиного дослідження. Перший – присвячений маніпуляціям і фейкам російської пропаганди, спрямованим проти Балтійських країн викладений у рамках статті «Північний фронт»: Російська пропаганда проти держав Балтії», розміщений у онлайновому суспільно-історичному, науковому популярному виданні «Історична Правда» 20 жовтня 2023 р. Детальніше із зазначеною публікацією можна ознайомитися за посиланням.
Деякі тези вступної частини та висновків цієї публікації можуть відтворювати вступні і фіналізуючі сегменти вищеназваної статті «Північний фронт»…», обидві роботи вмонтовані у якості тематичних блоків до загальної архітектури дослідження зі змісту російської пропаганди, її форм та засобів розповсюдження у європейському просторі.
Вступна частина
Цього року російський «агітпром» приступив до створення єдиної лінійки підручників з історії Росії для загальноосвітніх закладів. У серпні 2023 р. було презентовано підручник для 11 класу, в якості авторів якого зазначені Володимир Мединський та Анатолій Торкунов. Саме ця книга перебуває у нашому фокусі, в рамках другої публікації дослідження.
Даний твір сповнений мілітаризму та культу сили і жорсткої одноосібної влади. Вождизм у образі Сталіна стоїть похмурим монументом над всією оповіддю. Його згадано у книзі близько 120 раз. І практично завжди у позитивній конотації. Будь-які його дії виправдовуються успіхом у війні проти Третього Рейху, самого диктатора автори називають «символом перемог СРСР», вождем чий «авторитет був беззаперечним» (с. 22, тут і далі по тексту, у душках, вказані сторінки підручника, А.П.). Описати кожен з епізодів де прославляється тиран не стане місця у форматі статті і, мабуть, не вистачить терпіння читачів, та й це, у жодному разі, не є нашою задачею.
Достатньо сказати, що Сталін з особистості у підручнику перетворений на поняття, яке включає уявлення про концентрат безроздільної влади і виправданої безжальності. При тому безжальність виправдана, в першу чергу, тим, що вона чиниться священним правом влади, яка сама по собі володіє привілеєм діяти на свій розсуд, адже, начебто, має примат над правами і свободами людини. Влада тут уособлює державу як вищу цінність - етатизм пронизує ниткою сторінки цієї книги. Авторами легалізовано практично будь-які дії держави у минулому чи сучасному.
Терор. Вторгнення до інших країн. Асиміляція корінних народів та спроба утворення, шляхом русифікації, конструктів типу «радянського народу». Підтримка сепаратистів у Молдові, Грузії, Україні. Окупація чужих земель. Все подається під соусом безгрішності – «необхідності», «вимушеності», «справедливості», «допомоги» або «законності». Агресія і експансія назовні з боку СРСР а потім Росії називається «миролюбною та далекоглядною політикою»(с.52) або, ще більш цинічно, - проявом «виключного миролюбства» (с.393). Що знову таки, у вимірі держави, відображає особистісні якості вождя, який містичним чином народжується з неї, оволодіває нею і зливається з нею, стаючи одним цілим.
Характерний приклад Л. Брєжнєва – «миролюбного у найбільш справжньому значенні цього слова» (с.143), в реальності - за правління і не без волі якого радянські війська вторглися до Чехословаччини та Афганістану, велася безжальна боротьба з інакомисленням і...знову він - Сталін був реабілітований та став головною дійовою особою радянського переможного міфу. Втім, і сьогодні побудова монументів старому тоталітарному злу видається спробою встановити пам'ятник злу сучасному. Путін тінню слідує саме за Сталіним, йому одному поступаючись кількістю згадувань та цитувань у книзі (53 рази). В той же час сучасний диктатор постає продовжувачем чорної справи поневолення, відновлювачем втраченого у 1991 р., але і творцем нової імперіалістичної доби.
Протидія владі у її «благих» та великодержавних намірах, інакомислення, хоч на прикладі СРСР, хоч РФ, прирівнені до антидержавної діяльності та зради, майже завжди, на думку авторів підручника, інспірованих недругами з-за кордону. Звідси захоплення конспірологією та теорією глобальної антиросійської змови, яка витікає з ідеї «обложеної фортеці» та безкінечного пошуку ворогів.
У підручнику складений їхній своєрідний топ. В першу чергу це «Захід», США, «англо-американці» - узагальнене визначення глобального супротивника Москви - згадані у книзі, в контексті їхніх «підступних планів» та дій приблизно 230 разів. «Захід», судячи з підручника, - просто всюдисущий. Він обвинувачується авторами у всьому - від розв'язання Холодної війни, Війни у Кореї до розпаду Югославії та Радянського Союзу, підтримки чеченського руху за незалежність у 1990-х рр. і звісно - подій українського Майдану 2013-2014 рр. Навіть у прямому повномасштабному російському вторгненні до України 2022 р.
На другому місці за згадуваністю - Україна, точніше «українські націоналісти», «бандерівці», «хунта», «київський режим» і т.п. слова якими автори позначають історичний український визвольний рух та Українську державу. Кожна з більш ніж 60 появ на сторінках підручника - концентрат звинувачень, ксенофобних образ і примітивних пропагандистських штампів. Подібна ситуація з умовним №3 цього «антирейтингу» (приблизно 25 згадувань) від «команди Мединського» - з країнами Балтії, шовіністично названими тут «Прибалтикою».
Саме ці троє учасників «топу ворожості» являються основною ціллю ресентименту московських імперців фрустрованих розпадом Радянського Союзу – «найбільшої геополітичної катастрофи століття», фраза, що майже одразу зустрічає читачів підручника (с.5). У різному ступені, але саме ці основні вороги, бачаться винуватцями розпаду комуністичної імперії, яка, здається, викликає пристрасний фізіологічний потяг у авторів книги, як і напереборні фантомні болі за зниклим тоталітарним кумиром та бажання будь-що помститися за його зникнення і відновити, хоч би і за ціну будь-якої крові та жертв. Однак, ненависть і погрози розповсюджується далеко не тільки на три згадані сили.
Дістається і багатьом іншим, хто так чи інакше виявив «невдячність», або став на заваді омріяного відновлення «Ялтинської світобудови» у кордонах 1945 р. Серед згадануваних у негативному світлі чимало інших країн - Польща, Румунія, Молдова, Грузія. Показово не минуло це і Угорщини, сучасний уряд якої займає відверто антиукраїнську і відповідно проросійську позицію. При тому, судячи з підручника, Кремль не оцінив цього – наприклад Угорське антикомуністичне повстання 1956 р., подається у підручнику як виступ «колишніх бійців збройних формувань...фашистської Угорщини» інспірований, знову таки західними спецслужбами (с.130). З Німеччиною автори пішли ще далі – вони їй взагалі відмовили у праві на територіальну цілісність. Федеративну Республіку прямо обвинувачують у поглинанні і анексії Німецької Демократичної Республіки в 1990 р. (с.247, 248).
В цілому, як і в інших пам'ятниках сучасної російської пропаганди, «підручник Мединського» переповнений маніпуляціями з історичними фактами, відвертими фейками та жонглюванням поняттями і термінами. Часто використовуються примітивні пропагандистські емоційні гасла та новомова.
Втім, підручник цікавий, але виключно як приклад реалізації ідеологічної політики Кремля. Щоправда спрямований на особливу, читливу категорію – підлітків шкільного віку, в тому числі, нажаль, і на українських дітей, які перебувають на тимчасово-окупованих РФ територіях Української держави (детальніше щодо можливих наслідків задіяння подібного пропагандистського інструментарію дивіться у Висновках до даної статті).
Наразі ми не лише продемонструємо засадничі тези антиукраїнської пропаганди РФ але і спробуємо парирувати та спростувати, насправді, давні фейки. Вони розміщені у статті і пронумеровані за хронологією подій до яких мають стосунок.
Маніпуляції та спростування
Маніпуляція №1. Невизнання Кремлем історичності України та міф про «возз’єднання» 1654 р. Він існує від доби Російської імперії. Активно просувався, у різних формах, протягом останніх декількох століть. Є намаганням знецінити українську державність XVII – XVIII cт., заперечити українську природу та суб’єктність Козацької держави.
Приклад, цитата з підручника (мовою оригінала):
«В XVII в. население будущих «украинских земель» (Полтавщина, Запорожье, Черниговщина) добровольно вошло в состав Русского государства как часть единого русского народа. Эти земли называли себя «Войско Запорожское», «Малая Россия», «Малороссия», а их православные жители считали себя русскими» (с.400).
Спростування:
1. У середині XVII ст. (1654 р.) відбулося прийняття під протекцію московського царя де-факто суверенної ранньомодерної Української держави - Війська Запорозького. Дане утворення, згідно укладеної з Москвою двосторонньої угоди, зберігало власну державність, владу, устрій, збройні сили і т.п. В подальшому Козацька держава тривалий час продовжувала вести активну зовнішню політику, залишаючись суб'єктом міжнародних відносин, крім того, подекуди, перебуваючи у війні з самою Москвою (як наприклад у 1658-1659 рр.). Зазначимо, що державний статус Козацької України підтверджувався рядом договорів і з іншими тодішніми великими європейськими гравцями (наприклад Корсунська угода 1657 р. зі Швецією, Корсунська угода 1669 р. з Османською імперією та іншими). В Бучацькому договорі 1672 р. між Османською імперією та польсько-литовською Річчю Посполитою було впреше у міжнародній правовій практиці вжито термін «Українська держава» (польською «Ukrainskie Panstwo») (на позначення території, які знаходилися під контролем козаків, віднайдено українським істориком Тарасом Чухлібом у Бібліотеці князів Чарториських у Кракові).
Внутрішня дестабілізація, громадянські війни та іноземна інтервенція послабили Козацьку Україну, порушили її територіальну цілісність. Московське царство а потім його наступниця Російська імперія, скориставшись цим, вели планомірний наступ на суверенітет Козацької держави. Даний процес тривав більш ніж століття. То ж остаточна ліквідація самостійності України, її унікального козацького устрою та інкорпорація до складу Росії відбулася у 1764-1783 рр. але аж ніяк не в середині XVII ст.
На підтримку сказаного окремо зазначимо: довгий час, навіть у ХХ ст., в теорії права було популярним твердження, що держава продовжує існувати навіть за умови входження до федерації або інкорпорації іншою державою при збереженні дієздатності суб’єкта міжнародного права.
2. Жодного «добровільного входження» «населення» якихось окремих регіонів до складу Московського царства не було. Комунікація тоді і у майбутньому відбувалася на рівні репрезентантів держав - з українського боку - гетьмана, вищих органів влади тодішньої України, що складалася з представників правлячого класу козацької військової аристократії. З московського/російського боку – безпосердньо царя / імператора або його представників.
3. Правлячий стан козацької України, її військово-політичні еліти використовували різні назви для самоідентифікації (що відображено в офіційній документації тих часів). В тому числі «християни», «народ шляхетський грецької віри», «український народ», «українні обивателі», «українні люди», «природні українські діти», «всі українські люди обох боків Дніпра», «русини» (термін, що довго був однією з самоназв українського народу і не є синонімом терміну "русскіє", пізніше розповсюдженого для позначення титульного етносу Російської імперії) і т.п.
Маніпуляція №2. «Кримське питання». Спроби виправдання російською пропагандою анексії суверенної української території – Автономної Республіки Крим.
Цитата з підручника (мовою оригінала):
- «В 2014 г. США и Евросоюз отказались признать вхождение Крыма в состав России. Запад объявил это актом агрессии против Украины» (с. 376).
- Надалі, для позначення анексії Криму, авторами використовуються такі слова і фрази як (цитата): «воссоединение» (с. 348, 355, 382, 388, 390, 399, 418, 420), «принятие в Российскую Федерацию» (с. 384, 442), «присоединение» (с. 399), «возвращение в единую страну» (с. 399); «возвращение» (с. 399).
- Захоплення українського Криму обґрунтовується тим, що в 1954 р. (цитата): «по личной инициативе Н. Хрущёва и без соблюдения норм советского законодательства Крым был передан из состава РСФСР в состав Украинской ССР. Мнения крымчан абсолютное большинство которых составляли этнические русские, никто не спрашивал» (с. 66-67).
- Авторами підручника-пропагандистами заявлено що так звана (цитати) «историческая справедливость» «была восстановлена только в 2014 г.» (с.67).
Спростування:
Не лише Євросоюз та США але і майже всі держави світу визнають приналежність Криму до України, за виключенням декількох країн - клієнтів РФ. Підтримка територіальній цілісності України неодноразово систематично і незмінно висловлюється світовим співтовариством починаючи від моменту початку російської агресії у 2014. Зокрема, ще у березні 2014 р. з даного питання прийнята резолюція Генасамблеї ООН 68/262 підтримана 100 державами. Агресивні дії РФ являються злочином проти суверенної держави, не тільки з точки зору ефімерного «заходу», але, в першу чергу, міжнародного права. Відбувається руйнація світової архітектури безпеки, порушення фундаментальних нормативних документів, які гарантують недоторканість і цілісність Української держави, в тому числі таких як Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі та інші.
РФ є однією з держав-гарантів незалежності, суверенітету та існуючих кордонів України за умовами Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї] . Того самого сумнозвісного «Будапештського меморандуму» 1994 р. Україна, демонструючи виключну миролюбність, добровільно відмовилася від третього за величиною у світі арсеналу ядерної зброї в обмін на гарантії безпеки. Натомість отримала тотальну війну на знищення від одного з гарантів своєї незалежності і збройне відторгнення цілих регіонів. Тож про жодне «воз‘єднання», «повернення» і т.п. не може бути мови. Ми маємо справу із загарбанням та анексією суверенних територій. Неодноразові посилання у підручнику на так звані «референдуми» (що може бути віднесено не тільки до Криму, але і до решти окупованих регіонів України, у яких інтервенти проводили псевдо-плебісцити) є тільки підтвердженням використання Росією звичної практики агресорів попередніх років, зокрема нацистського Третього Рейху. До речі навіть у радянській військовій енциклопедії сталінських часів, таких улюблених сучасним путінським режимом, зазначається: «лжеблпебісцити являють собою фальсифікацію народного волевиявлення» так як проводяться «в умовах воєнної окупації» і використовуються для «виправдання актів агресії». Втім, первинне не енциклопедичне визначення а примат права. Виправдання своїх злочинів, маніпулятивні перекручування міжнародного права, псевдо-історичні інсенуації виглядають жалюгідно і не здатні перебороти віковічний принцип jus ex injuria jus non oritur (право не може виникнути з правопорушення). Все що б не робила Росія з моменту здійснення нею злочину - нападу на Україну у 2014 р., як у Криму так і на інших окупованих територіях, являється нікчемним з точки зору міжнародного права. Сама РФ в, рамках двосторонніх та багатосторонніх угод, визнавала територіальну цілісність України, включно з Кримом та іншими територіями які зараз намагається анексувати. В тому числі в рамках таких документів як Договір між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою ( від 19 листопада 1990 р.), підписаним ще у статусі союзних республік. Сторони визнавали територіальну цілісність одна одної у існуючих на той момент межах. А також ряд документів укладених вже після розпаду СРСР, таких як Алма-Атинська декларація (від 21 грудня 1991 р.), у якій 11 колишніх республік Союзу (серед них і РФ та Україна), тепер незалежні держави, визнавали територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих кордонів (що, в цілому, підтвердила Декларація про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів держав-учасниць співдружності Незалежних Держав ( від 15 квітня1994 р.)); Угода між Україною та РФ про подальший розвиток міждержавних відносин (від 23 червня 1992 р.), яка, з поміж іншого, підтверджувала дотримання положень угоди 1990 р.; Договір про дружбу,співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (від 31 травня 1997 р.), що проголошував додержання норм міжнародного права і поваги територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів а також відмови від силових способів врегулювання спорів. Врешті, власною рукою Путіна, підписано з Україною договір про україно-російський кордон (від 23 січня 2003 р.), який, визначивши проходження кордону між країнами, вкотре підтвердив визнання РФ суверенітету Української держави над всіма її територіями.
У 1954 р. передача Кримської області до складу Української РСР здійснювалася з ініціативи російської сторони. Президія Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР) 5 лютого 1954 р. прийняла постанову №712 щодо передачі Криму до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). А також адресувала це рішення на затвердження найвищому колегіальному органу державної влади Союзу РСР - Президії Верховної Ради СРСР. 13 лютого ініціативу російського радянського парламенту підтримала українська радянська Верховна Рада. Після цього почалися консультації, в яких приймали участь як представники влади з української і російської сторін так і самої Кримської області (репрезентанти від Кримської обласної ради депутатів, виконавчих комітетів міст Севастополя та Симферополя). 19 лютого 1954 р. указом Президії Верховної Ради СРСР за підписом голови - К.Ворошилова і секретаря - М.Пегова Кримську область передано зі складу РРФСР до складу УРСР. 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР затвердила указ Президії у Законі про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Після чого відповідні зміни внесли до Конституції СРСР (до статей 22,23, у редакції від 26 квітня 1954 р.) та конституцій обох союзних республік, Кримську область було включено до переліку областей УРСР та, відповідно, виключено з переліку адміністративно-територіальних одиниць РРФСР. У 1977 р. це підтвердила нова Конституція СРСР, ще за рік, у 1978 р. конституції радянських України та Росії. Тож процес передачі був оформлений і закріплений відповідно до діючого на той момент законодавства і від початку здійснювався виключно з практичних цілей, виходячи з територіальної, економічної, господарчої, культурної близькості півострова з Україною. Саме ці мотиви офіційно зазначалися у документах 1954 р. У подальшому Крим, що дуже постраждав у ході бойових дій німецько-радянської війни, (і за перші повоєнні 9 років так і не був відбудований Росією) відновлювався і розбудовувався українським ресурсом.
«Подарунком Хрущова» (який, як стверджує російська пропаганда, був «українцем» (а насправді етнічним росіянином) чи у іншому варіанті - «українізованим» за часів перебування на посаді очільника Комуністичної Партії України, що начебто стало одним з його особистих мотивів передачі півострова «улюбленій» Україні) включення півострова до УРСР не могло бути, навіть з формальної точки зору, ще й тому, що у 1954 р. Хрущов обіймав лише партійні посади. А, наприклад, найвищим органом виконавчої влади СРСР була Рада міністрів, яку на той момент очолював Г.Маленков. Рада Міністрів (РМ), у свою чергу, була підзвітна згаданій вище Президії ВР. Говорити ж про можливість прийняття Хрущовим, тоді першим секретарем ЦК КПРС, одноосібно таких важливих рішень теж не вірно, адже, на 1954 р. він ще не мав одноосібної влади у партії. Сконцентрувати її в своїх руках стало можливим для Хрущова лише у 1957 р., після розгрому так званої «антипартійної групи», - внутрішньої опозиції. І лише за рік, у 1958 р., М.Хрущов став головою РМ СРСР. Закид авторів про те, що «не спитали думки» етнічних росіян в Криму при передачі півострова, судячи з усього, натякаючи на референдум, абсолютно не враховує того, що згідно тодішньої Конституції СРСР зміна кордонів союзних республік здійснювалася з їхньої згоди (стаття 18) і закріплювалася (стаття 14 пункт д) вищим органом влади СРСР - Верховною радою (стаття 30) а не через обов‘язковий плебісцит (референдум –«всенародне опитування» мовою конституції, могла (але не була зобов‘язана!) провести Президія ВР СРСР, з власної ініціативи або на вимогу союзної республіки (стаття 49, пункт г Конституції). Відмітимо, що ситуація 1954 р. не єдиний і не перший випадок передачі територій в українсько-російських відносинах радянської доби. Процес взаємного обміну відбувався в рамках формування кордону між республіками до 1928 р.
Повертаючись до проблеми, в сучасних реаліях, окремо зазначимо – згідно статті 73 Конституції України питання пов'язані зі зміною території держави розглядаються тільки на Всеукраїнському референдумі і вирішується волею всього українського народу а не окремих адміністративних одиниць, які являються невід'ємною частиною Української держави (що проголошувала і частина І стаття 1 Конституції Автономної Республіки Крим (АРК) 1998 р.). (Цікаво, що кримські сепаратисти (а насправді російські імперці-іредентисти) у 2014 р. активно посилалися на основний закон Української держави, і її національне законодавство в цілому, намагаючись виправдати проведення так званого «референдуму на російських багнетах», маніпулюючи 138 статтею Конституції України - у якій сказано про можливість організації і проведення місцевих референдумів у Криму. Проте і ця маніпуляція легко спростовується: А) згідно українського законодавства референдуми були допустимі виключно з обмеженого переліку проблем делегованих у відання органів місцевого самоврядування, в жодному випадку не пов’язанних з національним суверенітетом і державною приналежністю територій; Б) на момент «кримських подій» Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» півтора року як втратив чинність (з листопада 2012 р.). Новий Закон України «Про всеукраїнський референдум» фактично нівелював передумови для проведення місцевих референдумів. В свою чергу, згідно Конституції України, жодні нормативно-правові акти законодавчої чи виконавчої влади Автономної Республіки Крим не можуть протирічити Конституції і законам України (стаття 135). Загалом же аргументація російської сторони неодноразово була розбита контраргументами українських правознавців. На завершення відповіді по даному пункту можна додати, що у грудні 1991 р. населення Криму вже висловилося на Всеукраїнському референдумі і підтримало своє майбутнє разом з іншими українськими регіонами у рамках самостійної Української держави, віддавши на підтримку незалежності України більше 54% голосів (понад 57% у місті Севастополі).
Типові російські наративі про «історичну справедливість», зазвичай, як і у риториці германських нацистів ХХ ст., слугують виправданням загарбань та паплюження міжнародного права. Говорячи ж про «історичність» російської влади безпосередньо щодо Криму, скажемо, що півострів, протягом останніх трьох тисячоліть, був ареалом існування численних державних утворень. У давнину Крим бачив грецькі колонії, переживав володіння скіфів, тут творилася древня і довга історія Боспорського царства, утверджувалася влада Риму, володарювання готів і т.д. За часів середньовіччя і нової доби півострів спостерігав штандарти Східної Римської імперії - Візантії, орди гунів, століття хазарського панування, печенігів, половців, монголів. Тут існували колонії торгової Генуезької республіки, греко-готська держава - князівство Феодоро. Від XV майже до кінця XVIII ст. півострів був ядром кримськотатарської держави - ханства на чолі з династією Гераїв, яка знала і періоди залежності від Османської імперії і офіційної самостійності. Таким Кримське ханство було на момент російської анексії у 1783 р. То ж російське панування - лише епізод кримської історії, і почалось воно з окупації та знищення держави корінного народу й поступового його витіснення з батьківських земель. Підсумком цього більш ніж 150-річного процесу явилася депортація кримських татар злочинним сталінським режимом у 1944 р. і завершення етно-лінгвістичної русифікації регіону. З 92% у XVIII ст., ще будучи більшістю у 1897 р., наприкінці існування СРСР кримськотатарський народ становив на рідній землі частку у 1,9% (1989 р.), і то за рахунок тих, хто зумів повернутися із вигнання. Кардинально ситуація почала змінюватися лише за часів незалежної України. Так згідно перепису 2001 р. кримські татари становили вже 12,1% населення і частка їх мала перспективи подальшого зростання. Україна прагнула надати можливості відбутися кримськотатарському національно-культурному ренесансу на історичній батьківщині (напрацьоване протягом 1991-2014 рр. зруйнував окупаційний режим РФ). Надзвичайно лояльним було ставлення до інших етнічних груп, величезні преференції мали росіяни, російська мова тримала безроздільну монополію в освіті і публічному просторі. Тепер, з позиції сьогодення, очевидно, що такі пільгові умови для російської громади являлися чрезмірними і лише погоджували думку про «слабкість» України та підігрівали іредентистські, шовіністичні настрої.
Слід додати, що Україна, у формі різних державних утворень, століттями мала щільні зв'язки з Кримом у всіх сферах. Ще задовго до приєднання області в 1954 р. українські уряди планували інкорпорацію півострова, були здійснені і практичні заходи, особливо активні у 1918 р. Політику стосовно інтеграції Криму можна вважати послідовною, як у республіканський період УНР, так і за часів правління гетьмана Павла Скоропадського. Тоді було практично вирішено питання приналежності Україні регіону, юридичне оформлення перервали лише геополітичні обставини. І тоді і потім Україна виступала за автономний статус Криму, поважаючи його особливості і традиції корінних народів. Крім того етнічні українці протягом останніх двох століть становили значний відсоток населення півострова, станом на 2001 р., віддаючи першість лише російській громаді. І, в жодному разі, не поступалися останній за традиційністю перебування у багатій етнічній мозаїці краю.
Маніпуляція №3. «Переслідування російської мови та заборона російських шкіл».
Далі - приклад з тексту підручника. Цитата (мовою оригніналу):
«В странах Прибалтики и на Украине преподавание на русском языке запрещалось, русские школы закрывались». (с.395) (мова йде про період від початку 1990-х рр. до сьогодення, А.П.).
Спростування:
У процитованому відрізку згадана ситуація з освітою в Україні, поряд з країнами Балтії (розбиралося у попередній нашій публікації, А.П.). Спершу зазначимо, що російська меншина в Україні мала значні преференції у шкільній сфері протягом десятиліть, як і в цілому, невиправдано, російська мова мала у суспільному та політичному просторах. Не секрет, що РФ використовувала і використовує «мовне питання» у ідеологічних цілях, з метою, в тому числі, обґрунтування збройної агресії проти України так званим «захистом російськомовних». На тимчасово окупованих українських територіях наразі проводяться агресивні дискримінаційні заходи проти української культури, ідентичності та її невіддільної складової - мови.
Систематично закриваються навчальні заклади з українською мовою викладання, наприклад у Криму з 2014 до 2018 р. їхня кількість скоротилася і так з мізерних 8 шкіл до 1. На 98% зменшилася кількість класів з українською мовою навчання, протягом аналогічного періоду. Водночас, на території самої ж РФ, попри наявність мільйонів етнічних українців, не існує жодної школи з повним українським викладанням. Українці там стикаються з безальтернативною перспективою остаточної русифікації. Втім, це ніщо інше як складова частина загальної стратегії денаціоналізації, русифікування та нищення ідентичності навіть по відношенню до корінних народів, що проживають на території сучасної РФ.
Попри вище сказане, не зважаючи на важкі обставини визвольної війни і протистояння України російському імперіалізму, наразі в державі продовжують функціонувати 26 класів з російською мовою навчання. У 4 закладах навчаються українською і російською мовами (1362 учні). У 29 закладах російську вивчають як самостійний предмет.
Характерно, що відбувається масовий перехід дітей на українську мову викладання не тільки у результаті планомірної державної політики але і з бажання батьків та учнів. Що є свідченням усвідомленого вибору української ідентичності, прагнення бути частиною консолідованого українського цілого. Звісно, подібна тенденція стала ще більш явною після 24 лютого 2022 р., в умовах оборонної війни України проти московського агресора. Згідно опитування, яке проводилось Київським міжнародним інститутом соціології у лютому 2023 р. 52% респондентів вважають, що вивчення російської мови в школах не потрібне, 42% розглядають вивчення російської можливим, але у якомусь форматі, що не рівний вивченню української (згідно поставленого респондентам питання - по часу менше, так само або більше порівняно з іншими іноземними мовами - англійською, німецькою та ін.).
Додамо, що попри фейки, щодо утисків російськомовних, дані досліджень, вже зазначеного Інституту, за червень 2023 р. демонструють, що у всіх українських регіонах подавляюча більшість населення (а саме 84%) вважає, що жодних переслідувань і утисків російськомовних громадян немає. Це є ще одним підтвердженням того, що Україна являється толерантною країною, вільною від масових проявів ксенофобії. Своє реноме терпимості до етнічної, мовної та особистісної ідентичності вона підтверджує навіть за умов безжальної боротьби за власне існування. Єдине до чого не може бути проявлена терпимість Української держави, її народу та армії - це імперіалістичні зазіхання окремих архаїчних утворень, які ще існують на світовій карті , та шовіністичних марень їхніх еліт про задоволення своєї експансіоністської пристрасті за рахунок суверенних держав і вільних націй. Україна своєю боротьбою демонструвала і демнострує відмову визнавати право на життя людиноненавиницьких неоімперських проектів у сучасному світі.
Маніпуляція №4. Міф про існування «проросійської України» до Революції 2014 р.
Цитата з підручника (мовою оригінала):
«до 2014 г. 80 % населения Украины составляли люди, для которых русский язык, русская культура считались родными» (с. 396).
Спростування: Для спростування подібного твердження достатньо звернутися до результатів Всеукраїнського перепису населення 2001 р. За ним, як українців, себе визначали 77,8% населення, росіяни становили лише 17,3%. Якщо ж торкнутися мовної складової то українська мала абсолютне домінування - 67,5% назвали її рідною, в той же час російську мову такою визначили - 29,6%. Додамо, що сьогодні ситуація продовжує змінюватися на користь української ідентичності та мови. Хоча після 2001 р. не проводилося нових переписів населення ми можемо оперувати даними опитувань. Дослідження соціологічної групи «Рейтинг» у квітні 2022 р. продемонстрували, що українцями себе вважали 92% опитаних, росіянами - 5%. За даними Київського міжнародного інституту соціології (грудень 2022 р.) показники української ідентичності ще вищі. 95% опитаних «пов’язують» себе з українською національністю і лише менше 2% з російською. Згідно досліджень «Рейтингу» у серпні 2023 р. 82% респондентів назвали українську мову рідною, і тільки 16% - російську.
Маніпуляція № 5. Невизнання Росією відповідальності за ведення агресивної завойовницької війни проти України. Постійне задіяння різних маніпулятивних позачень. На прикладі даного підручника (цитати мовою оригіналу): «Геополитический кризис 2022 г.» (с. 389), «внутренний кризис возникший в начале 2014 г.» (с. 399), «политический кризис 2014 на Украине» (с. 415), «кризис» (с. 423), «Вооружённый конфликт 2014 г.» (с. 376), «конфликт» (с. 402,422), «Конфликт на Украине» (с. 415), «украинский конфликт» (с. 406) та інші приклади.
Спростування:
1. Маніпуляція з термінами, жертвами якої, нажаль, стали і деякі представники західного політикуму та змі, покликана змістити акценти та розмити реальність, зняти відповідальність з завойовника - ініціатора і єдиного винуватця війни, яким являється Росія. В реальності, починаючи з 2014 р. РФ здійснює агресію проти мирної і демократичної України, у гібридній, а з 2022 р. у відкритій повномасштабній формі. Достатньо згадати, що міжнародне співтовариство давно надало визначення тим діям, які останні 9 років вчиняє Москва по відношенню до України. Далі – детальніше.
2. Однозначне трактування чітко витікає, у тому числі, з базованої на принципах Статуту ООН, резолюції 3314 Генеральної асамблеї ООН від 14 грудня 1974 р. де як агресія кваліфікується будь-яке застосування збройної сили однієї держави проти іншої, її суверенітету і територіальної цілісності (стаття 1). Агресією визначається і задіяння державою зброї першою (стаття 2). В незалежності від офіційного оголошення війни - вторгнення, напад однієї держави на іншу, окупація чи анексія її територій (стаття 3 пункт а), її бомбардування чи задіяння будь-якого іншого озброєння (пункт b тієї ж статті), блокада портів чи берегів (пункт с тієї ж статті), напад на збройні сили (пункт d тієї ж статті), тобто всі ті дії, які вчиняє РФ в Україні, якими би термінами і вигадками про «кризу» і «сво» Москва їх не називала. Поведінка Росії являється проявом прямої агресії та не може мати жодного виправдання (стаття 5, пункт 1 того ж документу), являється злочином проти міжнародного миру (пункт 2 тієї ж статті ). Жодні територіторіальні чи інші надбання в результаті таких дій не будуть визнані (пункт 3 тієї ж статті). Безумовним проявом агресії є і засилання банд, найманців, іррегулярних формувань та здійснення їхніми руками злочинів проти іншої держави на її території (стаття 3, пункт g), а також надання матеріальної, технічної та іншої допомоги незаконним збройним формуванням (доданий пункт до визначення, згідно рішення Міжнародного суду ООН, що таким чином розширив перелік поняття непрямої агресії у 1986 р.).
3. Останнє входить до спектру дій, які планомірно здійснювалися РФ з 2014 р., коли руками російських найманців був запущений маховик війни на східних теренах України. Проте вже того ж року РФ задіювала і інші форми: вторгнення частин своїх регулярних військ до Криму (лютий-березень 2014 р.), у межі Донецької та Луганської областей (бойові дій проти ЗСУ влітку-восени 2014 р.; взимку 2014-2015 рр.); обстріли українських збройних сил та території (літо 2014 р.). Не кажучи про постійну наявність спеціального контингенту та командного складу на окупованих територіях сходу України, підпорядкування російському військовому керівництву збройних банд -формувань сепаратистів.
4. Пропагандисти та влада РФ створили псевдорелігійний культ перемоги у німецько-радянській війні 1941-1945 рр., яка, між тим, була складовою глобальної Другої світової війни. Москва любить проводити паралелі з тими подіями і сучасною війною проти України. Тому не зайвим буде освіжити історичну пам’ять і нагадати: злочинні дії РФ напряму підпадають під ряд статей Статуту Міжнародного воєнного трибуналу для суду та покарання головних воєнних злочинців європейських країн Осі (прийнятий 8 серпня 1945 р.). Зокрема статті 6-ї, що визначає як злочин проти миру - планування, підготовку, ведення агресивної війни, у порушення міжнародних домовленостей та угод (пункт а). То ж марення російського режиму стати рівними діячам попередніх епох цілком реалізується. Але є один нюанс. Рівними і перед правом, і перед історією, за своїми вчинками, путінський режим стає з нацистсько-фашистськими злочинцями, а не з країнами антигітлерівської коаліції. Ми впевненні – офіційний вирок і засудження путінського режиму та його клієнтів лише справа часу. Існуючі ініціативи по створенню Міжнародного кримінального трибуналу для РФ мають бути реалізовані.
5. Цілі РФ є виключно загарбницькими. Мотивація підживлюється ідеями реваншу російського імперіалізму та українофобією, що мають широку підтримку у російському суспільстві. В цьому контексті напад РФ на Україну, і спроба її знищення як держави, є одним з етапів реалізації стратегії відновлення глобального статусу Москви, ревізії сфер впливу у світі, ліквідації незалежності країн пострадянського простору та руйнування існуючої системи світопорядку, впровадження примату насилля над правом.
6. Агресивна війна РФ проти України супроводжується численними задокументованими воєнними злочинами, злочинами проти людяності з боку російських окупантів, які підпадають під визначення вищезгаданого Статуту Міжнародного трибуналу 1945 р., (стаття 6 пункти b, c), Женевських конвенцій 1949 р. (До слова, РФ у 2019 р. відкликала ратифікацію Додаткового протоколу до конвенцій від 1977 р. щодо захисту жертв міжнародних збройних конфліктів).
7. Масовий терор проти цивільного населення, винищення, руйнування і розграбування міст і сіл, знищення релігійних, наукових, культурних, історичних та інших пам'яток, атаки на заклади медицини, освіти, депортації, створення концентраційних таборів (так званих «фільтраційних»), страти, катування, зґвалтування, викрадення дітей, примушення до служби в окупаційних збройних формуваннях, переслідування за українську ідентичність і безжальна боротба з нею та багато іншого (не кажучи вже про анексією міжнародно-визнаних суверенних українських територій), що говорячи мовою Римського статуту Міжнародного кримінального суду (від 17 липня 1998 р.) відповідає діянням злочину проти людяності вчинених в рамках широкомасштабного нападу (стаття 7 пункт 1 підпункти : a,b,d,e,f,g,h,i,j,k) та воєнних злочинів (стаття 8, пункт 2 підпункт а) І-VIII; підпункт b) I-VI, VIII - XIII, XV-XVI, XX-XXV). Злочини спрямовані на фізичне винищення або асиміляцію української нації, що систематично здійснювалися і продовжують вчинятися оккупантами та мають ознаки геноциду (відповідають деяким пунктам статтей ІІ і ІІІ Конвенції щодо попередження злочину геноциду і покарання за нього, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН у 1948 р.) також підпадають під визначення Римського статуту (стаття 6, пункти a, b, e). Всі вищенаведені злочини не мають строку давності (стаття 29).
8. Вже зараз міжнародна спільнота активно реагує на вчинене путінським режимом. Так Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт диктатора Росії, а також уповноваженої при президентові РФ з прав дітей М.Львової-Бєлової через факт викрадення, вивезення українських дітей до РФ і передачу їх російським сім'ям , що є однією з безпосередніх ознак геноциду. Наразі понад 30 країн підтримали рішення Суду і заявили про готовність заарештувати Путіна при його появі на своїй території. Це є важливий крок до подальшого засудження злочинів Росії, її керівництва, державної системи, збройних сил.
9. В той же час, для України, її народу та армії триває боротьба, яка являється екзистенційною - оборонною війною за існування нації та держави, а значить bellum iustum - справедливою війною. І одночасно продовженням боротьби за незалежність, яку вели попередні покоління українського народу та його державні утворення і військові формування проти тоталітарного російського імперського проекту у різних його формах.
10. За масштабами російсько-українська війна є найбільшим збройним конвенційним міжнародним протистоянням у Європі з моменту завершення Другої світової війни. Відповідно Україна перша, з того часу, визнана європейська держава, яка захищає себе від повномасштабного нападу агресора, а Росія, керована режимом Путіна, - наступна після гітлерівського нацистського Третього Рейху, яка організувала і проводить завойовницьку, винищувальну війну на континенті.
Маніпуляція №6. Міф про успішність дій російської армії проти Україні. Повне замовчування невдач та поразок.
Цитата (мовою оригіналу):
«Запад сделал ставку на то, что «война может быть выиграна только на поле боя».
«Боевые действия со стороны Украины резко активизировались. Стало очевидно, что Западу любой ценой нужно поражение России. В этих условиях никаких других альтернатив у России не оставалось. Осенью 2022 г. в России была проведена частичная мобилизация граждан, ранее проходивших службу в армии» (с. 407).
Спростування:
Показово, що пропагандисти - автори книги так багато часу приділили передумовам і виправданню агресії РФ (14 параграфів підручника) але чомусь уникають опису самих бойових дій в ході вторгнення. Дивно, на перший погляд, в реальності пояснення очевидне. Автори, попри всю заангажованість, не зможуть оминути реального стану на фронтах російсько -української війни. Опустимо чергові недолугі закиди про «захід» і його плани у наведеній цитаті з підручника. Відмітимо інше – фрази «бойові дії з боку України різко активізувалися», «поразка Росії» та «жодних альтернатив у Росії не залишалося» (переклад з оригіналу наш, А.П.) як обґрунтування початку мобілізації в РФ. У перекладі зі специфічної кремлівської езопової мови вони можуть вважатися визнанням невдач. Яка ж реальність так завуальовано відображається? Не бувалі, протягом історії останніх декількох поколінь європейців, принизливі поразки агресора і військові тріумфи нації, яка твердо і відчайдушно бореться за власний дім і життя своїх дітей. Наведемо тільки основні приклади:
- Провал стратегічної наступальної операції інтервентів. Імпульс вторгнення, який був зупинений біля стін тисячолітнього Києва, потоплений у болотах і розбитий у лісах Чернігова та Сум. Попросту кажучи - перемога української армії у Битві за Північ (лютий-квітень 2022 р.);
- «Харківський бліцкриг» - Балаклійсько-Ізюмсько-Купянська операція ЗСУ (вересень- жовтень 2022 р.);
- Майже одночасна з попередньою ще одна велика операція. «Лиманський котел» - Битва за Лиман (вересень-жовтень 2022 р.) яка обернулася великою звитягою Збройних сил України (ЗСУ) і поразкою Росії та втратою останьою контролю над північчю Донеччини;
- Виснажливий двобій у степах Таврії. Штурм Високопілля. Прорив поблизу Дудчан та Милового. Жорстокі бої за Давидів Брід, Велику та Малу Олександрівки. Безжальне протистояння на кручах Станіслава та за Олександрівку і десятки інших місць де українська зброя перемагала російську у епічній Битві за Херсон чи інакше Битві за Правий берег. Саме та операція, що завершилася тріумфом України 11 листопада 2022 р. - звільненням Херсона, єдиного обласного центру захопленого окупантами у ході повномасштабного вторгнення.
Про це не пишуть у даній прокламації названій «підручником». Ні слова про ганебну втечу російських військ за Дніпро, як і про шалені втрати людей (і особливо - техніки, небачені для континенту, з 1945 р.). Як і про загибель флагманського крейсера «Москви», провалу росіян на острові Зміїний та й багатьох інших місцях битв. Втім, все це неможливо приховати, це вже частина великої всесвітньої військової історії - там і безприкладний подвиг оточеного гарнізону Маріуполя, який завзято, майже три місяці, боронився в обложеному місті - протиставити цьому, справжньому героїзму, росіянам нічого. Залишається писати, за лекалами комуністичної пропаганди, однотипні мляві вигадки у розділі про так званих «Героїв СВО» (окрема частина даного підручника). Так само не конкурент реальному підпільному і цивільному спротиву українців окупованих земель фейк про псевдореферендуми і «всенародну підтримку» на нахабно зайнятих чужих володіннях.
Висновки
Підсумовуючи зазначимо, наведене вище – тільки шість прикладів з десятків інших, то ж це далеко не повний список провокативних маніпуляцій та брехливих тез, як розміщених у підручнику так і тих, що просуваються іншими каналами. Немає сумнівів, що обравши перманентну боротьбу проти українсько-західного альянсу, який фактично і остаточно склався у 2022 р., РФ продовжуватиме продукування нових фейків та використання старих напрацювань. Направлених, в тому числі, на дискредитацію як образу самої України та її державної традиції так і її стратегічних країн-партнерів. Припускаємо, що вже зараз РФ може усвідомлювати неминучість стратегічної невдачі у нинішній війні проти України. Ціллю агресії були і є не стільки конкретні території півдня чи сходу а повна ліквідація української державності, подальше знищення національних еліт, русифікація та повна асиміляція української нації. Чому свідченням є як практична діяльність російських окупантів на тимчасово-загарбаних землях України, так і теоретичне підґ рунття подібних дій (достатньо згадати, у якості прикладу, фактично, програмну для російського режиму, фашистську, анти-людську, ксенофобну, за змістом, статтю Тімофєя Сєргєйцева «Що Росія повинна зробити з Україною», яка вийшла на офіційному російському ресурсі РІА у квітні 2022 р.). Таким чином, будь-який результат війни, при якому Українська держава зберігається на мапі світу, являється поразкою РФ. Однак, це не означає відмову Москви від загарбницької мети. Навіть при повному звільненні Силами оборони України усіх окупованих територій і виходу на кордони 1991 р. це може не означати припинення протистояння. Закріплення у конституції РФ належності 5 українських регіонів, хоч і кричуще незаконне, створює фундамент для подальшого продукування міфу про «історичні землі» «відібрані» Україною, а значить, враховуючи експансіоністську, агресивну суть московської зовнішньої політики, – передумови для нових вторгнень.
Нове покоління, яке продовжуватиме комплексно піддаватися ідеологічному впливу, все більш тоталітарної системи, відділене ширмою пропаганди від реального історичного контексту, без сумніву може стати ефективним її об‘єктом. Як результат – разюче збільшення чисельності вмотивованого антиукраїнського елементу націленого на ревізію та реванш. Таким чином РФ провадить «роботу над помилками» попередніх років. Коли, у добу так званої «керованої демократії», досить довгий час все ж допускався деякий плюралізм у баченні історичних подій різними авторами підручників, посібників і т.п., а робота над уніфікованим джерелом інформації для школярів почалася тільки у 2013 р. Цей факт поєднаний із більшою відкритістю інформаційного поля у 2000-І пол. 2010-х рр., в цілому, не до кінця сприяв однозначній, вигідній режиму, трактовці минулого та актуальних подій. Нині ж остаточно взятий курс на тривалий антагонізм, не лише з Україною, яка розглядається Москвою у якості «тарану Заходу» (мовою підручника - «головного тарану проти Росії», с.397) (а в реальності бастіону західної цивілізації на східних європейських теренах) а з усією західною цивілізацією. Зросли і апетити Москви. Це було чітко видно з риторики напередодні повномасштабного вторгнення, і з наочної пропаганди, що розміщується, в тому числі на окупованих територіях, і знаходить відображення на сторінках даного видання. Мова йде про повернення під контроль Москви територій східної, частково південної та центральної Європи. Що становить пряму загрозу суверенітету держав зазначених регіонів. Як і говорилося вище, вже нині, московські пропагандисти, і на сторінках цього підручника, не соромляться відкидати легітимність суверенного існування країн Балтії, їхнього права на відновлення державності після окупації 1940 р. Оскаржується територіальна цілісність Німеччини та Грузії, під сумнів ставиться право на свободу народів колишньої Югославії та чимало інших прикладів, які можна навести. На практиці нам вже відомо, що знецінення суверенітету окремих країн, у російській пропагандистській риториці, передує прямим актам агресії і спробам ліквідації незалежних держав.
Автор статті: Петрик Артем, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону, Клайпедський університет.
