Під час візиту Володимира Зеленського в США анонсовано новий пакет військової допомоги для України на 325 мільйонів доларів. Він зосереджений на посиленні української ППО. Далекобійних ракет ATACMS для ЗСУ у цьому списку немає.
Що може символізувати цей список і чого очікувати на фронті? Чи можливий ще контрнаступ і якими є наміри союзників? Яких помилок і за якими напрямками припускається Україна?
Ексклюзивний коментар для порталу LRT.lt українського воєнного експерта Михайла Жирохова:
- Президент України відвідав США. Сформований новий пакет допомоги. Якщо ви цей список такий умовний, бачили, там немає ATACMS. Як би ви його прокоментували?
- Ну це виключно оборонний пакет допомоги. Це не наступальний пакет допомоги. Там немає ні танків, там немає ні бронетранспортерів, немає артилерії. Це підготовка українського війська до зимово-осінніх ракетно-дронових ударів з боку Російської Федерації. Це свідчить про те, що скоріш за все, американські і наші західні союзники роблять ставку на замороження наступальних дій України і переходу до напівпозиційної або взагалі позиційної форми боротьби на фронті. Тобто найближчим часом якихось ударів чи проривів, на жаль, американські генерали не бачать зі сторони України.
- Ви сьогодні в ефірі всеукраїнської радіомережі сказали, що має бути переформатування, повинна проведена домобілізаційна кампанія до весни. Чи означає це, що до весни буде знов актуалізоване питання контрнаступу? Що згодом ці ATACMS Україна отримає? Чи про це ще рано говорити?
- Абсолютно точно, що завдання влади політичні і зараз - це, знову ж таки, активізація зусиль по отриманню дальнобійної зброї. І перш за все, ми говоримо про ATACMS, ми говоримо про "Тауруси", це ми говоримо про певні зразки озброєння, які можна використати для наступу. Тобто ось в цей час до умовного березня потрібні не тільки військові зусилля, а й дипломатичні. Тому що поки що, на жаль, на дипломатичному фронті ми останнім часом бачимо тільки такі провали, які не зовсім сприяють військовій міці. Тобто у підтриманні військової міці, на жаль, ми повністю залежимо від західних союзників. І від відносин з найближчими країнами, і з західними союзниками залежить подальша доля України взагалі.
- Михайле, ви сказали про дипломатичний фронт. А от у питанні внутрішньої інформації, яку отримують українські громадяни з наявних джерел як справи? До речі, у зобов'язаннях України перед Великою Сімкою прописаний такий пункт як "Свобода ЗМІ". Ви кажете, що українському суспільству зараз трішки не договорюють про стан армії, але в цьому краще обізнані союзники України. З якою метою це робиться? Це виправляти зараз треба чи не треба? Але, якщо треба, то як?
- Ну координація і інформування суспільства зі сторони військових, зі сторони взагалі Сил оборони України - це величезна проблема. Вона існує з 2014 року, вона системна, і її вирішувати дуже важко в тому сенсі, що ніхто не знає, яким чином потрібно організувати цю комунікацію між суспільством і військовими. Як на фоні війни зробити цей баланс між закритою інформацією та інформуванням суспільства, щоб не було перекосів в одну чи іншу сторону. Тобто повна відкритість в умовах війни - це нонсенс, тому що пошук інформації з відкритих джерел - це така розповсюджена практика розвідувальних спецслужб, в тому числі і спецслужб противника. З іншої сторони окозамилювання, яке ми бачимо останні півтора роки після вторгнення, воно теж не сприяє адекватному розумінню того, що відбувається на фронті. Зараз говорять, що це були провали, пов'язані з особистостями. Багато хто незадоволений інформаційною роботою тієї ж заступницею міністра оборони Ганни Маляр.
Розумієте, багато хто не задоволений роботою певних пресслужб, які повинні цим займатися. Але як це робити? Цього не знає ніхто, і тому такі шарахання будуть і далі. То вирішують повністю не пускати цивільних журналістів на лінію фронту, то інше подібне рішення. Тобто немає інформаційної політики. Виступає прессекретар оперативного командування - він говорить одну інформацію, виступає Ганна Маляр - говорить іншу інформацію.
Збалансованої і прямої прямої лінії немає. Досі діє заборона на публікацію про втрати. Але кожного дня ми бачимо в фейсбуці, ми бачимо в інших інформаційних джерелах цивільних дані про втрати конкретних людей з конкретними прізвищами, а загальну інформацію нам не дають. Нам розповідають, що ми знищили вже сотні тисяч росіян. А скільки ми втратили? Досі на офіційному рівні ніхто про це не говорить.
- В принципі війна напряму пов'язана і з економікою, яка цю війну підтримує. Багато існує різних цифр і підрахунків. До прикладу, на забезпечення одного солдата потрібно 15-20 людей в тилу. В українських реаліях може навіть і більше. Деякі експерти, зокрема економічний аналітик Олексій Кущ, зауважують, що кількість мобілізованих вже перевищила відносний прийнятний для економіки відсоток. Тим часом багато чуємо ініціатив стосовно потреб у ротації військових. Скільки у нас військовозобов'язаних взагалі? Скільки у нас населення в країні і як це може витримати економіка? Володимир Зеленський також написав про домовленості з американськими партнерами, що ми почнемо спільно виробляти зброю. Разом з тим всередині українського суспільства, у соцмережах, в медіа посилюються настрої, що є лише один військовий фронт, що все інше - це буденна робота в тилу і інших фронтів не існує. Я не буду зайвий раз нагадувати, як Україна програвала, на жаль, на інформаційному саме напрямку і до чого це призвело. То як ви прокоментуєте новини про спільне виробництво зброї і ті наголоси, які гучно лунають у суспільстві на тлі питань щодо людського ресурсу?
- Це два окремих питання. Якщо говорити про виробництво зброї, то західні корпорації просто фіксують за собою місце (на ринку зброї - ред.). Зрозуміло, що після війни і армія України, і армії європейських країн будуть переозброюватися масовано. І ми це бачимо на прикладі Польщі. Потрібна буде величезна кількість зброї. Польща вимушена купувати, наприклад, у Кореї. Вона вимушена покупати у Ізраїлю, тому що ця зброя там є. Після війни її потрібно буде просто виробляти. І кожен з західних таких партнерів намагається зараз застовбичити місце. І поки що це просто меморандум.
Що буде далі? Подивимось, меморандумів багато. Там і 1000 БМП, і виробництво артилерії, і виробництво зенітних ракет. Тобто багато чого напідписували. Що буде реалізовано і яким чином це буде реалізовано? Ми побачимо.
Щодо "економічного фронту" і інших "фронтів", то можна сказати, що у суспільства складається така думка, що перемогти можливо тільки поставивши в стрій, 500 000, мільйон, два мільйона чоловіків і жінок. І тоді якась буде перемога. Це, я би сказав, така "радянська відрижка". Це люди, які знають про військову справу тільки з історії про "діди воювали", на жаль. за 30 років ми так і не викорінили (ну і ніхто не намагався, якщо чесно) оце уявлення про війну. І тому так суспільстві і є, що потрібно всіх поставити в стрій. Але економічний фактор ніхто не відміняв. Якщо брати тих людей, яких треба поставити в стрій. Звісно, що потрібно замінити тих, хто прийшов там в лютому-березні 2022 року. Але немає розуміння того, чим озброювати, чим годувати, у що одягати цих осіб. Є в українському суспільстві ще таке розуміння, ніби Європа про це повинна думати. На жаль, останні події демонструють і взагалі я дуже часто говорю про те, що ми одні.
Ми на самоті воюємо, тому що кожна країна має власні інтереси, і ніхто не бачить Україну як таку країну, яка бореться зі злом і її потрібно підтримувати. Мало хто розуміє, що буде, якщо росіяни прийдуть. Розуміють балтійські країни, розуміє це Польща. Усі інші країни далеко від Росії , вони далеко від Другої світової війни. Вони ніколи не були окуповані російськими чи радянськими військами. Тому вони думають, що це дуже далеко. І внутрішні проблеми - це одне, а допомога Україні - це на третьому-четвертому плані.
Тим паче, на фоні виборів.
Знову ж таки, можна говорити про провал інформаційної політики, тому що розповідати про це потрібно і говорити, що надій на Європу ну в такій довгостроковій перспективі немає. Тому що у кожної країни, як ми побачили по ситуації з Польщею, є власні інтереси. І в тому числі і перш за все економічні, які вони будуть усіма засобами реалізувати.
Без підтримки Польщі Київ міг не встояти
- Тоді по ситуації з Польщею і зерном. Ви сказали, що ми воюємо на самоті. Але ви згадали Польщу і країни Балтії, які самовіддано і щиро допомагали. І я сподіваюся, будуть допомагати далі, маючи загострене розуміння небезпеки. Але чи не здається вам, що наративи про "відсутність економічного, інформаційного та інших фронтів" український волонтер ще стерпить. А поляк може і образитися?
- Тут ситуація дуже непроста. І по більшості у випадку Польщі вона роздмухана ЗМІ і передвиборчими перегонами у самій Польщі.
Про зменшення військової допомоги мови не йде. Ці заяви популістські. Річ у тому, що на початку широкомасштабного вторгнення Польща віддала максимальну кількість зброї. Тобто якщо навіть порівнювати з Німеччиною, порівнювати з іншими західними союзниками, тією ж Францією, то поляки давали зброю з лінійних частин. Вони давали, наприклад, ці "Краби", Леопарди-2. Якщо Німеччина чи Європа збирає якісь антикварні Леопарди-1, Польща віддавала Леопарди-2.
Якщо ми говоримо про артилерію, то вони віддали п'ятдесят відсотків "Крабів", які у них були самохідних. Вони вітали колосальну кількість танків. Тобто у них у строю було 800 танків, а вони віддали 350! Звісно, що тепер у них зараз проблеми з озброєнням. Вони зараз вимушені купувати у Кореї, купувати там десь по всьому світу для того, щоб оці прогалини свої закрити. Звісно, що вони більше не будуть давати зброю, тому що вони повинні думати про власну безпеку.
А взагалі допомога Польщі, особливо на початку широкомасштабного вторгнення є неоціненною.
Я пам'ятаю розповіді що 22 лютого, 23 лютого на кордоні нашому з Польщею на польській території стояли вантажівки зі зброєю та боєприпасами. Тобто вони перші, хто почав надавати допомогу, і ця допомога була дієва. Не просто там "ми вам дамо", а ось в перші дні без польської саме допомоги навряд чи ми змогли би відстояти, наприклад, Київ. Тому що люди, добровольці - добре! Автомати Калашнікова - це класно. Але без важкого озброєння, без польських танків, без польської зброї ми би не відстояли. І про це потрібно знати, говорити. У них зараз виборчі перегони. Прем'єр-міністр говорить сьогодні одне, а завтра міністр оборони говорить, що це не так. Що прем'єр-міністр власну думку озвучив, а не думку військового відомства. Це потрібно теж розуміти, і в будь-якому випадку, наприклад, це дуже класний урок, якщо ми його винесемо. Тому що з січня ми побачимо заяви американців. Американські заяви у передвиборчих перегонах можуть бути ще гострішими, ніж польські заяви зараз.
