Анна Гін - українська письменниця і публіцист із Харкова. Її життєві пости у Фейсбук збирають кілька сотень тисяч коментарів і лайків. Після початку повномасштабного вторгнення вона почала вести свій військовий щоденник. Цей щоденник перетворився на книжку "Як ти там?", яка в Україні довго не затримується на полицях книжкових магазинів, а 15 вересня книжка також вийде в Литві литовською мовою.
В інтерв'ю LRT.lt Анна Гін розповіла про книжку, про рідне місто і про те, що змінила війна.
Книга-щоденник звичайного харків'янина
- Анно, розкажіть про що ваша книга "Як ти там?"
- Протягом першого року війни я записувала те, що відбувається зі мною, що відбувається з моїми друзями. Те, що я бачу з вікна, те, що я чую поруч, практично весь сюжет книжки відбувається в Харкові, але я виїжджала на кілька місяців до Дніпра, вивозила доньку і тварин.
Це не перша моя книжка, я загалом пишу я досить давно. Пишу на теми, які близькі тисячам людей. Ось через ці чинники, напевно, книжка набула такої популярності тут, в Україні. Її читає дуже багато людей, вона швидко розкуповується. Я приїхала нещодавно і хотіла подивитися, як стоїть ця книжка в книжковому магазині. Мені сказали, що тільки-но забрали останній примірник, бо кожна друга людина, яка заходить до книгарні, запитує про книжку Анни Гін "Як ти там?".
І я хочу сказати, що з письменницького боку, мені дуже приємно, що читачі так високо оцінюють мою книжку, але з людського боку, книжка дуже важка, вона непроста, і я навіть здивована, що інтерес до книжки такий високий тут, в Україні.
"Це щоденник звичайної людини-харків'янина, який бачить війну не в телевізорі, не в засобах масової інформації, а зі свого вікна"
Але тим не менш, якщо відповідати на запитання, про що вона, то вона про те, як жила Україна, як жило місто Харків, як жила я, звичайна людина, у цей перший рік війни, починаючи з 24 лютого. Наскільки змінювалася ситуація, змінювалося місто, змінювалися люди. Тобто, по суті - це щоденник звичайної людини-харків'янина, яка бачить війну не в телевізорі, не в засобах масової інформації, а зі свого вікна.
Я живу на 17 поверсі, а мої вікна виходять на кордон з Російською Федерацією. Я бачила і чула бої, як билося моє місто. Я була під обстрілом, була контужена. (...)
Звичайно, там є якісь і світлі речі. Наприклад, я розповідаю про те, що я взяла із собою в евакуацію. Адже коли я розбирала сумку в Дніпрі, я відкриваю сумку, а в мене там купальник. Тобто не светр, не теплі штани, теплі шкарпетки. А чомусь купальник. Ось ця смішна історія теж є в книжці. (...).
Насправді книжка - це така правда, щира щирість. Про війну, про те, що відбувалося (...), що я відчувала і як жила.
- А ви пам'ятаєте той момент, коли з'явилася ідея записувати ваші думки на папері, чи ви вели щоденники й до початку повномасштабного вторгнення?
- Якщо чесно, то за сучасними мірками мене називають блогером. Я дуже не люблю це слово. Я 15 прекрасних років провела в журналістиці, потім у комерційному піарі, але, власне, звичка писати про свої почуття, емоції, про якусь рефлексію на ті чи інші події в мене вже є багато років.
У мене було досить багато читачів, але за війну їхня кількість збільшилася, напевно, вдвічі. Тому, це не було якоюсь спеціальною ідеєю. Вибачте, якщо я вас розчарую, але не сталося так, що я вирішила саме 24 лютого почати все записувати. Так, я писала і до цього, але значно рідше, тільки якісь там певні події.
А 24 лютого, з першого ж дня я описала свій перший день, який він мав вигляд у деталях, подробицях, що було видно, чути, чим пахло в повітрі та як поводилися люди навколо, які були черги, які магазини закрилися, які відкрилися. Тобто таке повне занурення в реальність. І після цього я почала отримувати відгуки від людей. Вони казали "Будь ласка, пишіть, ми завдяки цим записам реально розуміємо, що відбувається там у Харкові". (...) Це, звісно, трошки мотивувало мене писати більше і частіше, писати про всі ключові події, і ось таким чином вийшов щоденник.
Ставлення до "блогерства"
- Я переглядала ваш профіль у Фейсбуці і справді у вас там досить велика аудиторія, багато постів, ви пишете про своє життя. Але як ви сказали, слово "блогер" ви не любите і себе так не позиціонуєте. Як би ви тоді себе охарактеризували?
- Знаєте, напевно, це щось таке особисте пов'язане з цим словом "блогер". Моїй доньці було років 12-13, коли вона природно захопилася якимись лідерами думок і дивилася їх на Ютубі. І я підійшла до неї і бачу, що вона дивиться на якусь дівчину, яка, прямо, не хочу зараз нікого образити, розповідає нецікаві й непотрібні речі. Куди вона ходила, що купила, як нафарбувала очі, що їла. Для мене, дорослої людини, вибачте, не хочу бути несучасною старою бабкою, але це якась порожня нісенітниця. (...) І мені моя донька каже: "Мамо, ти що, це ж блогер".
І в мене ось відклалося на все життя, що ось блогери - це така незрозуміла нісенітниця, абсолютно незрозуміла. (...) Я б сказала в мене особиста неприязнь до цього терміна "блогер", що це таке взагалі, хто ці люди, що це за професія?
Плюс потім, як мені здається, саме блогери дискредитували себе нескінченною комерційною рекламою, і в мене трошки таке відторгнення до цього терміна.
Я б усе таки себе назвала публіцистом. Але слово не модне, непопулярне, тому навряд чи приживеться. (...)
"У мене особиста неприязнь до цього терміна "блогер", що це таке взагалі, хто ці люди, що це за професія?"
Я пишу для себе, для душі, для своїх читачів. Насправді я маю роботу нормальну, я її працюю і в жодному разі не заробляю своїми записами у фейсбуці, ніколи не робила жодної реклами і, сподіваюся, робити не буду, бо мені це трошки чуже. Ці всі "підпишись, постав лайк, дзвіночок" (...)
- Давайте трішки поговоримо про ваше місто. Харків розташований біля кордону з Росією, з вашого будинку видно кордон. Чи відчували ви наближення війни або ви були з тих, хто заперечував можливість повномасштабного вторгнення?
- Слухайте, я була з тих 99,9% українців, які заперечували таку можливість. Це при тому, що я читаю політологів, я читаю аналізи, я читала розвідувальні дані. Усе моє оточення було в курсі повномасштабного вторгнення, що насувається. Але, мабуть, мозок людський так влаштований, що всі ми, всі освічені люди, які цікавляться, читають, аналізують, однаково говорили: "Та ну ні. Які ракети, винищувачі, танки в 21 столітті?"
Усе здавалося настільки абсурдним, що навіть у перший день, коли я о 05:00 вийшла на балкон і побачила, і почула гуркіт і дим, то я реально очима бачу, а мозок думає: "Та ні, напевно, бутафорія просто, налякати нас хочуть". І таке відчуття нереальності було кілька днів, поки не пішли перші смерті моїх знайомих.
Ось коли загинула моя знайома, я себе струснула і почала розуміти, що це відбувається насправді. (...) Це навіть не наївність, а якийсь пристрій мозку, який відмовлявся вірити, що це справжній танк, справжні ракети. (...) Потім, коли ми вже бачили ці частини ракет, які стирчали в нашому дворі, коли вже було багато знайомих, які загинули, тоді були інші думки: "Може, Путіну неправильно доповідають, зараз все швидко закінчиться, всі розберуться, може, це помилка якась" (...)
Але з часом, звісно, всі інфантильні погляди на ситуацію почали випаровуватися. Ці всі думки і відчуття були, тому що ти відмовлявся вірити в те, що відбувається, тому що на це не було жодних об'єктивних причин. Ти не міг пояснити чому це відбувається тут із тобою. (...)
"Почуття нереальності було кілька днів, поки не пішли перші смерті моїх знайомих"
Те, що змінила війна
- Що ще у вашому світогляді змінила війна?
- Мені здається цього було так багато, що мені зараз навіть важко щось конкретне згадати. Війна насильно змінила все навколо, об'єктивну картинку, реальність будинку, мізки, склади сімей, уявлення про мрії, уявлення про своє майбутнє.
Напевно, найяскравіше - це відчуття фатальності, що завтрашній день може не настати. Ми й раніше чули такі слогани "Живі сьогоднішнім днем", але й вони абсолютно не лягали в парадигму людську тоді. "Живи сьогоднішнім днем" - звучало як мотиваційні дурні слогани, а сьогодні ти розумієш, що реально завтра може не настати. Зараз ми розмовляємо, а навколо сирени і чути прильоти. (...)
- Харків постійно під обстрілами, ми постійно чуємо про нові прильоти до Харкова, навіть зараз під час нашої розмови чути повітряну тривогу. Але все-таки люди повертаються до Харкова, ви самі не залишали рідне місто надовго. Чому люди повертаються назад, хоча досі в місті небезпечно? Це неможливість адаптуватися на новому місці чи величезна туга за домівкою?
- Мені здається, це сукупність усього. Люди, які втекли в той час від обстрілів, усе-таки були тимчасово там, в інших місцях, які прибували, можливо, закінчилися душевні сили, ресурси, гроші, не знайшли роботу, не змогли інтегруватися в нове суспільство, і це не можна знімати з рахунків. Напевно, це теж великий фактор. Але загалом, ось це відчуття дому, коли ти шалено хочеш додому, воно відіграє велику роль.
Мене не було в місті 3 місяці. За ці 3 місяці я нормально влаштувалася, знайшла житло, пристосувалася зі своїми тваринами. Але ось це відчуття, що там твій халатик махровий синенький, який у тебе висить у ванній, він тобі сниться. Твоя кава з твоєї кавомашини, твої квіточки, які там на балкончику, твої книжки, твої полиці, відчуття дому, запах дому. Для когось, можливо, це простіше, але мені здається, для більшості, для мене, як і для більшості дорослих людей, відчуття дому - це не тільки 4 стіни і предмети. Це набагато більше. (...) І тебе аж до фізичного болю тягне назад додому. Пояснити словами, напевно, важкувато. (...)
Мене дуже тягнуло додому, я знаю десятки людей, хороших своїх знайомих, які все ще перебувають десь у Європі, тому що діти маленькі, і вони плачуть.
"Тебе аж до фізичного болю тягне назад додому"
Я скажу чесно, я не знаю, кому гірше - мені тут під обстрілами, але в рідній домівці, у рідних стінах, або там моїй подрузі Тані у Швейцарії, яка за півтора року так і не змогла прижитися й інтегруватися, і вона, як і раніше, плаче, що хоче додому. Але в неї дитина маленька і вона турбується про її здоров'я. (...)
- Повернімося до вашої книги, скажіть, де взялася ідея перекласти цю книгу саме литовською мовою?
- Чесно скажу, для мене Литва, Польща - це просто найближчі друзі України за останні півтора року. Є відчуття, що ось увесь цивілізований світ на боці добра, розуміє, що відбувається реально в Україні, і підтримує, але саме Польща, Литва, якісь найближчі до нас.
Переклад книжки - це така технічна штука, коли вона виходить в українському видавництві, то видавництво шукає партнерів в інших країнах, які зацікавляться книжкою і захочуть видати теж.
Я коли спочатку починала писати книжку, то, можна сказати, я в голові своїй не орієнтувалася на українців. Мені здавалося, що українці і так знають, і розуміють, що відбувається, вони самі бачать зі своїх вікон усе. Я навіть десь внутрішньо думками зверталася до європейців. Не конкретно до литовців, поляків, але внутрішньо я намагалася пояснити людям у Європі, що відбувається тут. Мене ще вмотивувала подруга, вона якраз була в Литві і розмовляла у Вільнюсі з дорослими жінками російською, з литовками, і вони їй тоді сказали: "Ну, диму без вогню не буває, значить, Україна все-таки спровокувала конфлікт, напевно, є нацисти".
І я тоді подумала: "Господи, як же так? У вас же відкриті всі джерела інформації, ви ж можете порівнювати, читати аналіз, ви не можете думати, як пропонує думати російська пропаганда, що не все так однозначно". Саме з цієї розмови, коли я здивувалася, що в Європі, а конкретно в Литві, не всі люди розуміють, що відбувається. (...) І я, напевно, з цією позицією почала писати, звертаючись до людей не в Україні.
"Моє початкове бажання було в тому, щоб максимально більше людей у світі дізналися правду не від пропаганди, не з політичного боку, а від звичайної людини"
У книзі трохи розказано історію України. Про Майдан, що було під час Радянського Союзу. Я все змалювала і в мене велика передмова, де я своє уявлення викладаю, про те, як ми підійшли до цієї війни. (...) Моє початкове бажання було в тому, щоб максимально більше людей у світі дізналися правду від першої особи, людини, яка перебуває всередині. Не від пропаганди, не з політичного боку, а від звичайної людини. Від жінки, яка живе в Харкові, у спальному районі Салтівка, має собаку, пташку. Яка втратила батьків під час війни, якій довелося розлучитися зі своєю донькою. І мені хочеться, щоб цю книжку прочитали в Європі. А Литва - перша країна в Європі, яка відгукнулася на пропозицію видавництва випустити книгу литовською.
Телеканал "Дождь"
- Ваш щоденник війни читали журналісти на телеканалі "Дождь", який нещодавно став об'єктом скандалу через свої висловлювання про Росію. Чи не шкодуєте ви про те, що дозволили їм читати ваш щоденник? І яка була реакція на таке рішення?
- По-перше, я хочу сказати, що я нікому не пропонувала читати свої щоденники. Вони мене запитали, чи можуть вони його читати в ефірі, і я дозволила.
У мене є принцип, що чим більше людей у світі, будь-якою мовою прочитають правду, почують правду про цю війну, трохи більше зрозуміють про цю війну, тим краще. Будь-якою мовою, у будь-якій країні. (...) Вони (телеканал Дождь - авт.) сказали, що будуть його читати, як є, без якихось цензур і виправлень. Для мене цього було достатньо, адже я хотіла, щоб якомога більше людей, особливо російськомовних, дізналися правду про війну в Україні.
Звісно, в певному сенсі сумніви були, але ще раз, я хотіла, щоб якомога більше людей почули про те, що відбувається в країні, будь-якою мовою. Я дала свій дозвіл і далі я ніяк не брала участі. Усе, що відбувалося потім, відбувалося без жодної моєї участі.
Шкодувати? Ну, давайте будемо чесними, чому я маю шкодувати про це? Ще більше людей почули правду про цю війну. Так, російською мовою, але мільйони людей розмовляють російською мовою і при цьому перебувають в опозиції до Кремля, але вони не читають українською, вони не розмовляють українською, тому одна з можливостей знати правду - це почути з перших вуст про те, що відбувається. Безумовно, багатьом в Україні не сподобалося, що я дала згоду читати свої щоденники "Дождю", але я не хочу з цим сперечатися.
"Багатьом в Україні не сподобалося, що я дала згоду читати свої щоденники "Дождю""
За війну я стала спокійніше ставитися до чужої думки. Я нікого ні за що не засуджую. Всередині України ми всі поранені, ми всі дуже гострі, ми всі пережили якийсь жах у житті. Хтось втратив близьких, хтось - дім, хтось позбувся роботи, перспективи, я нікого не засуджую, дуже багато людей один з одним зараз не згодні. У тому числі було багато людей, які засуджували мене за те, що я дала згоду читати щоденники, але це їхнє право.
У мене хтось запитував із журналістів, чи платив мені Дождь за це. Боже збав, ніколи в житті жодних російських грошей у моєму бюджеті не було, немає і не буде ніколи.
- Чим ви займаєтеся зараз і що плануєте після виходу книги? Наскільки мені відомо, ви також багато займаєтеся волонтерством.
- Я завжди все життя працюю зі словом. Книжка, яка вийшла, - це не окрема робота, в яку я зачинилася і пишу тільки це. Це історії, які я писала щодня, але вони займали не 100% мого часу. У мене завжди є робота, пов'язана зі словом. Це комерційний копірайтинг. (...)
А волонтерства в моєму житті дуже багато. Зараз воно займає половину часу точно. Почати легко, але закінчити неможливо. (...) Мені написали якісь мої читачки, що вони хотіли б допомогти Харківському госпіталю, бо назбирали невеличку суму, і попросили в мене дізнатися, що там потрібно купити. (...) Я запитала в госпіталю і мені сказали, що зараз Чемпіонат світу з футболу і хлопці дуже хочуть телевізор, щоб дивитися футбол. Я цим дівчаткам відписалася, але вони якось не відреагували на цю ідею, сказавши, що хотіли щось із їжі або одягу. (...)
По суті вони мене підставили, адже я вже своїм голосом пообіцяла телевізор. Тому я вирішила, що цей телевізор мені потрібно купити. Написала пост у фейсбуці і цього ж вечора, у мене були гроші на 5 телевізорів, а наступного - на 10.
Я не очікувала, що люди відгукнуться і не очікувала, що в мене такий божевільний кредит довіри. Я взагалі всього цього не очікувала. Я була зворушена до сліз і я почала купувати телевізори, і не один у хол, а в палати, щоб хлопчики дивилися футбол у палатах, і ми стали проводити інтернет, встановлювати там кабелі, роутери. Я занурилася в цю телевізійну тему. У мене з'явилося прізвисько "Аня-телевізор". У результаті встановили в госпіталі військовому 75 телевізорів. (...) Тему телевізорів у госпіталі закрили, але після цього пішло, що Аня - всемогутня, і посипалися прохання, телефон не замовкає просто, і я так в'язалася, занурилася у все це. (...)
Слово "волонтер" трошки здається дивним, тому що мені здається, що будь-яка людина сьогодні в Україні має робити все для спільної перемоги. Це людське зобов'язання перед людством (...). Я пишу книжку ввечері тільки, тобто це не спеціальна письменницька робота - сіла за стіл, перо занурила в чорнило і цілий день на натхненні. Це виглядає трошки по-іншому.
- Тоді запитання, а що ж вас надихає, що мотивує зранку підніматися з ліжка попри ті всі події, які відбуваються навколо вас?
- По-перше, у мене собака, тож за будь-що треба вранці вставати, йти гуляти - дощ, сніг, обстріли, сирени, будь-що, але ти встаєш і йдеш, гуляєш із доберманом. Це мій перший мотиватор вставати вранці і почати рухатися.
А потім... Напевно, слово "натхнення" тут не зовсім те слово. Це - відповідальність. Я відчуваю відповідальність перед усіма тими, хто чекає на мою допомогу. (...)
Мрія будь-якого українця починається зі слів "перемога", мир, а потім у кожного своя є мрія. І в мене в голові якийсь письменницький будиночок маленький, десь у сосновому лісі. У мене стільки накопичилося творчих ідей, що просто так хочеться і це написати, і те написати, і книжку для дітей видати. Я дуже хочу писати для дітей. Тому я чекаю, коли вщухне телефон, коли все це закінчиться, коли настане мир, і тоді я зможу стати справжньою письменницею, і слово "натхнення" буде тут доречним.
