Оксана тікала від війни двічі. Спочатку з Луганська, звідки виїхала у 2014-му. А в березні 2022-го вже з окупації - до Вільнюса.
Вона - кандидат технічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.
У Литві Оксані не вдалося продовжити наукову кар'єру. Натомість жінці довелося піти працювати на завод з виготовлення панелей для сонячних електростанцій. Дні і ночі перетворилися на рутину, допоки одного ранку не сталося справжнє диво.
Несподівана робота за фахом
Якось після чергової нічної зміни Оксана почула крізь сон мелодію українського державного Гімну, яка линула просто з двору:
"Я не зрозуміла, чи мені це сниться, чи де я, що сталося таке? Я вроді би прокинулася: так, звісно, Гімн! Думаю: "Та ні, щось мені почулося, щось здалося".
Жінка не повірила власним вухам. Але далі більше: з вулиці лунали рідні українські пісні:
"На третій я вже не витримала. Я встаю, відчиняю штори, до вікна підходжу, дивлюся - а під вікном у мене дуже багато людей в вишиванках і діти, я так зрозуміла, батьки, мамочки з дітьми. І тоді вже у мене почав складатися паззл, що тут поруч щось таке наше, українське".
Виявилося, що поруч розташована Міжнародна українська школа, де саме відбувалося свято 1 вересня:
"А до цього я натикалася, що в Вільнюсі організовується Українська Міжнародна школа. І я навіть трошки дивилася за новинами ось цієї школи, тому що для себе вимірювала, чи треба мені туди піти чи все ж таки не треба? Але я вважала, що мене не візьмуть в цю школу, тому що я ж не вчитель".
Оксану на роботу взяли. Так науковиця несподівано для себе стала шкільною вчителькою математики.
"Найбільшим викликом було те, що хоча я і була дотична в університеті до геометрії, я викладала нарисну геометрію, але математику як таку, в тому поданні, як треба це давати на уроках, в мене бази, звісно ж, не було", - згадує Оксана.
Досвід шкільного вчителя після університету
За плечима були 20 років викладацької роботи в університеті. Попереду - поки незнайома шкільна нива:
"Тобто мені прийшлося за короткий час підняти всю ту базу, яку потрібно було для викладання. А мені дали 11-й клас. Це саме такий відповідальний клас, тому що вони виходять на іспити, їм треба вступати в університети тут, в Литві. Тому я дуже хвилювалася щодо цього, чи зможу я".
Авторка майже 200 наукових праць, Оксана стала опановувати методику викладання буквально спочатку.
"У мене вже рівень був такий, що будь-яке питання, будь від кого я не хвилювалася його отримати, я знала, що я фахово відповім.
І мені треба було за короткий час досягти такого ж рівня в школі. Тобто це найбільше в мене хвилювання, і до сьогодні я витрачаю дуже багато часу навіть у вихідні. Я займаюся математикою, я переглядаю все в Ютубі, всі ролики, все, що можу за конкретною темою, яка в нас є".
Оксані доручили вести восьмий клас. Це юнаки й дівчата, які через війну подорослішали надто швидко:
"Для мене це найулюбленіші діти, тому що незважаючи на те, що вони з усієї України - у мене і з Харківської області, і з Бердянська, і з Херсонської області діти, - тобто з самих таких критичних місць, скажімо так, у цій війні, але вони всі відкриті".
До класу, як і до школи в цілому, постійно приходять нові діти. Аби новачки змогли швидко адаптуватися, вчителька запропонувала свій алгоритм доброти.
"Я до цього пишу в чат класу нашого, що до нас приходить там новенький або новенька, і ми його любимо. Тобто я прошу дітей оточити, хто може, їх багато вже, і більше 20 вже в класі, навіть 28. Хто може, от кому приглянеться цей новенький. У нас взагалі два-три учня знаходиться, які оточують увагою цю людину".
Як діти з усієї України заряджають новою енергією?
Талановита педагогиня вдумливо шукає ключики до дитячих сердець:
"У мене є дівчинка в класі, в неї батько загинув на Азовсталі. Ми з неї дружньо поспілкувалися. Я пропоную завжди свою допомогу, тобто я до них ставлюся як до дорослих зі своїми вже проблемами якимось, яким треба просто допомогти, потрібно просто знайти людину, яка може в цей момент підставити свою руку для того, щоб якимось чином цю дитину відволікти, можливо, якимось словом перебудувати відношення до якоїсь події, тобто людяність, мені здається, - це перш за все".
Добігає до завершення перший навчальний рік в новоствореній Міжнародній українській школі Литви. Війна наклала на її життя свій драматичний відбиток:
"У перший час, коли тільки ми відкрилися, наша школа, в мене було відчуття, що їх випустили з якогось замкнутого середовища, що вони навіть не можуть вгамуватися якось, вони навіть не можуть виразити всі свої емоції, яких їх набралося, скопилося десь всередині, що їм нікуди було їх виявляти".
У дітей з'явилося головне - можливість спілкування. А з ним став потроху відпускати і пекучий біль, завданий війною:
"І те, що є школа! Тому що з 2019 року ці пандемії, там ще щось, онлайн-освіта. Я знаю дітей, яким взагалі не підходить онлайн освіта, вони не сприймають це. Тому живе спілкування один з одним, з вчителями - це дуже важливо".
Оксана з радістю і надією спостерігає за позитивними змінами в поведінці дітей. А найбільше її надихають учнівські успіхи:
"Я бачу це, як змінюється дитина, як вона починає розбиратися. У мене є випадки в моєму ж класі, що мама говорить: "У мене дитина математики взагалі боялася до цього". Каже: "Я не знаю, як вам вдалося, але дитина почала розбиратися в математиці, цього не було до цього, скільки вчилися в школі.
Ну, тобто оця подяка, оці позитивні моменти, які ти бачиш, вони спонукають до вкладання в цих дітей своєї якогось душі, сили".
Міжнародна українська школа Литви лише у Вільнюсі налічує 800 учнів і 70 вчителів. Сьогодні це дружна, майже родинна спільнота, де панують доброзичливість, взаємоповага і любов до дітей.
"Ми також, як і діти, адаптуємося, також знайомимося один з одним. Хтось привіз свій якийсь багаж з українських шкіл. У кожного своя історія, і у декого вона дуже важка, тому що накладаються ще проблеми зі здоров'ям.
І тому спочатку було важко і нам між собою якимось чином знайти спільну мову, але ми працюємо, всі дорослі люди, ми працюємо на цим, і на даний час у нас дуже склався дружній колектив", - каже вже шкільна вчителька Оксана.
Вчора - занедбані приміщення, сьогодні - нова школа
Як говорить Оксана, українські педагоги ладні вирішити будь-яку проблему. Взяти хоча б приміром шкільну будівлю. Вона дісталася закладу освіти в надзвичайно занедбаному стані, і вчителі в рекордно короткі строки власноруч здійснили тут ремонт:
"Нам прийшлося загальними зусиллями і шпаклювати, і прибирати там якісь захламлені аудиторії, і так далі. Тобто це все сплотило нас якимось чином, тобто ми почали спілкуватися, ми почали знаходити щось спільне в своїх інтересах, думках і так далі".
А справжнім прикладом і натхненницею для педагогів Міжнародної української школи Литви є її легендарна директорка Олена Внуковська. Вона заряджає своєю енергією увесь шкільний колектив:
"У нас дуже енергійна директорка школи. Дуже. В неї стільки ідей! В неї, просто коли вона з'являється в будь-якому колективі, кипить. Робота кипить! Куча якихось пропозицій. Ми кудись біжимо, ми щось вже робимо, ми там шпаклюємо, там щось, якісь вироби робимо, там ми беремо участь у ярмарці".
Прекрасна організаторка і досвідчена керівниця, Олена Внуковська зуміла згуртувати вчителів, що не лише навчають, а найперше прищеплюють дітям любов до свого предмета. Оксана - в їхньому числі.
Людяність, емпатія і таланти
"Багато дітей не любить математику. Я розумію. Я їм говорю, що я поважаю те, що не всі з вас можуть знати математику, тому що є геніальні поети, є геніальні письменники, є геніальні журналісти і так далі в майбутньому. Не всі повинні знати математику і любити. Я це все поважаю, але можна зарядити дитину так, що їй самій стане цікаво", - каже Оксана.
Розкриваючись у новій професійній іпостасі, Оксана віддається вчительській справі сповна. А в ній разом з викликами часом трапляються і кумедні випадки. Як сталося, наприклад, і з підготовкою до шкільного свята:
"У нас два хлопчики грають дуже гарно на гітарі. Вони принесли ці гітари, і ми вирішили заспівати пісню разом. І я їх вистроїла біля дошки, щоб же взяти ракурс на відео, але клас був такий маленький, компактний, і мені нікуди було подітися. І я залажу на парту, вибачаюся, я встала ногами, але залажу на парту, стою, знімаю відео. А в цей час у нас ходили якісь спонсори чи хтось був, що ми показували, як ми живемо, як що. І оця вся делегація заходить в мій клас - я на столі, мої діти співають, я з камерою. Я не знала, куди подітися, і у мене перша думка: все, мене виженуть з цієї школи, я вже більше не буду тут працювати".
До ситуації всі поставилися з гумором. А Оксана, підсумовуючи свій перший навчальний рік в якості шкільної вчительки, намагається знайти три найважливіших слова, які найточніше характеризують її тепер вже рідну українську школу у Вільнюсі:
"Перше, що приходить на думку, - це фаховість. Друге - це, мабуть, людяність. А от третє? Третє пов'язано більше з емоціями, мабуть що - це бажання сюди приходити. Це не одне слово, але так є".
За рік, що минає, вчителька не лише навчала, вона сама встигла багато чому навчитися: жити в іншій країні, шукати роботу, зрештою знайти себе в новій професійній діяльності. Вона витримала все, що приготувала їй доля, і тепер може навіть пишатися собою:
"Тим, що я все ж таки не впала в депресію, скажімо так, а піднялася і змогла, змогла зробити те, що я зробила".
А найбільша радість для кожного вчителя - розуміти, що зерна посіяної ним шкільної науки проростають на вдячній ниві:
"Навіть зніяковіла у перший раз, коли я провела урок в 11 класі, і вони в кінці уроки мені говорять: "Дякуємо за урок". Тобто це енергія від дітей, якої не вистачає. Тобто, я розумію, що це все зря. Тобто я бачу від них віддачу, що вони свою енергію також дарують нам, вчителям".
Мине ще один день, і Оксана знову прийде до своїх учнів, аби попри жахи війни і сум життя на чужині вчити дітей людяності, любові і добру. І попри все свій новий день вчителька та її учні розпочнуть з обіймів:
"Я коли заходжу в клас, ну, 11-й клас - вони ще так більш стримані, вони вже дорослі, а з восьмим класом ми обіймаємося. Ми з дівчатками всіма, коли мене бачать, вони біжать до мене: "Пані Оксано!" з обіймами, розумієте? Тобто це настільки важливо, і це настільки додає сил і бажання працювати для них, що це є джерелом цієї енергії, яка необхідна вчителям та взагалі будь-якій людині і нам, переселенцям".
