Валентина Кирилова понад усе любить книги і відчуття свободи. Тому своє життя присвятила книговидавництву, а одного дня просто взяла й дозволила собі бути вільною, вирушивши у велику життєву подорож.
"З певного етапу життя, щойно я передала видавництво "Основа", директором якого я була в Києві 13 років, своїй наступниці Богдані Павличко, я виношувала і леліяла отаку в собі мрію - жити не лише на дві країни, а жити на багато країн. Я змінила навіть свою пошту, адресу на FREEVVK, тобто Вільна Валентина Володимирівна Кирилова", - розповідає мисткиння, якій випало щастя зустріти на своєму життєвому шляху видатних людей.
Роками плекаючи гідні й цікаві книжки, Валентина мріяла написати власну. Для місця її народження обрала чарівний Вільнюс.
Подорожі і надія на покоління "громадян Світу"
І саме власна книга відкрила для письменниці нові незвідані шляхи. Вперше лишивши надовго сина, вона поїхала презентувати видання до Сполучених Штатів, звідки помандрувала до Мексики, а далі - більше:
"Першими словами мого сина, якому було на той час 16 років, коли він мене зустрів тут у Вільнюсі в аеропорту, він мене обійняв і сказав: "Як без тебе було добре!" Ух, у мене таке полегшення відразу і думаю: "Ах, так?! То я поїду в Непал!". І я восени виїхала в Непал. Тому все це вдається, коли ти справді почуваєшся вільним, тому що є обмеження від нас незалежні, зокрема, це родина, діти, робота".
Мандруючи різними континентами, живучи в Німеччині, Франції, улюбленій Литві, українка Валентина Кирилова зуміла зберегти найголовніше - національну ідентичність:
"Мені здається, що це те, що витравити з нас фактично неможливо. І при тому, що це зрозуміло, що оця ідентифікація з усіма історичними подіями сучасності, вона в житті кожного з нас дуже пов'язана. Ми, дорослі, сприймаємо це по-одному. Те, що мій син відчув себе українцем під час революції 2014-го року, - це абсолютно незаперечно".
Валентина з чоловіком виховали двох чудових дітей. Зокрема, син Артем, для якого Вільнюс став містом юності, тепер навчається в Оксфорді. А сама Валентина щиро вірить в місію нового покоління українських дітей:
"Оце покоління дітей, а це сотні тисяч дітей, які роз'їхалися по всьому світу, я думаю, що ми повинні на них дуже сильно сподіватися, на це покоління. Тому що мало того, що великий відсоток з них зранений, бо вони тікали від ракет, вони тікали з палаючих будинків, вони бачили трупи сусідів, які залишалися після них, це покоління повинно довершити уже в мирний відбудовчий етап, вони повинні зробити те, що не встигали зробити навіть їхні батьки. Навіть якщо вони були аполітичними. Навіть якщо вони не брали участь на Майдані в революції 2014-го і не захищали Україну з початком війни на півдні".
Початок широкої війни. Волонтерство і людська гідність
Звістка про велику війну українську видавчиню і письменницю настигла у Вільнюсі. Врятувала дієва натура: потреба бути корисною витіснила розпач і страх. Валентина Кирилова поселила у себе біженців з України, а сама стала волонтеркою у "Maisto Bankas":
"Я заповнила анкету і сказала, що я можу, ким я можу працювати, як я можу допомагати. Що в мене є водійські права, що в мене є автомобіль, я можу звозити, розвозити, зустрічати, передавати - все, що завгодно. І коли прийшов третій день і мені ніхто не відповів, я просто подивилася їхню адресу, прийшла туди, сказала, що я з України: "Дайте мені якусь робити, хочу щось робити". Вони сказали: "Ви готові пакувати пайки для біженців?" Я кажу: "Все, що завгодно, я готова робити".
І протягом тижня я просто приходила мовчки, пакувала. Супермаркети звозили продукти, стояли такі стелажі з продуктами. Я збирала. І знову таки, оці очі людей, оцю чергу з людей, яких війна вигнала з домівок... При тому що найбільше вразило, знаєте, мене, - літній чоловік, який сидів, очевидно, чи з внучкою, чи навіть з правнучкою, малесенька дитинка немовля... І його погляд я не забуду ніколи".
Зустрівшись віч-на-віч із трагедією людських доль, Валентина по-новому відкрила для себе литовців, які, надаючи прихисток тисячам українців, роблять все, аби ті не почуватися приниженими. Наприклад, "Maisto Bankas" пропонує біженцям від війни не лише їжу, а й грошові картки для покупок:
"Коли ти стоїш в черзі за пайком, і там тобі складають продукти, яких ти можливо не будеш їсти, - якась крупа і, не знаю, банка тушонки (я не купляла, наприклад, за своє життя тушонки). А там людина в такому становищі, що вона рада всьому. І коли вони ("Maisto Bankas") зробили ці картки, Боже, для мене це було таке свято! Тому що я подивилася, що людина може на тих 115 євро на цій картці, людина сама має право вибору. А право вибору – це і є елемент свободи. І хай він в таких трагічних умовах, коли ти вигнаний війною в іншу країну, ти й так стресуєш, в тебе діти, собаки, літні батьки. І оця картка, вона для мене стала символом демократії, розумієте? Що тебе не принизили, а тобі сказали: "На картку і йди вибирай на свій розсуд, що ти їси, що ти купуєш".
Свій досвід волонтерства у "Maisto Bankas" Валентина Кирилова вважає одним з найбільш емпатичних у житті. Місток до зранених душ проклала саме рідна українська мова:
"Яка мова спілкування між литовцями і українцями? Або російська, яка ненависна, якої ти намагаєшся уникнути по максимуму, або англійська. Старші люди не могли. Студентам байдуже, вони можуть англійською розмовляти. Літнім людям це і так стресово, і коли вони до мене сідали, і я почала з ними розмовляти українською мовою, мене наобнімали там стільки, що мабуть, за роки війни мене ніхто не обняв стільки разів, як наші люди в Мейсто Банк".
Підтримка України
А поки енергійна і небайдужа українка допомагала співвітчизникам на чужині, її чоловік захищав Київ у лавах тероборони.
Валентина пригадує день, який її справді надихнув. Якось вона купила за власний кошт партію термобілизни для побратимів чоловіка. І тут сталося диво:
"Я повертаюся назад до Вільнюса, і мені дзвонить товариш-литовець Гедимінас. І каже: "Слухай, а ти можеш скинути чек, який ти проплатила зараз?". Він каже: "Скинь мені". Я скинула йому цей чек, там було близько 2000 євро, і через 15 хвилин інша литовська компанія мені все це повернула. І я зрозуміла! Я почала купляти на ці гроші вже берці. Тому що без цього можна було б психологічно і морально згинути. Тому що це реально було дуже важко. Тому що ти начебто в безпеці, але країна твоя в небезпеці. Країні треба допомагати. І ось такі моменти, звичайно, дуже сильно вирівнювали".
Солідарність Литви і України має історичне підґрунтя, а новітня українська історія спонукає литовців шукати нові суспільні смисли та об'єднуватися, - переконана письменниця:
"Історія України так само підштовхнула і історію в Литві, тому що і…а потім уже наше єднання. Тому, зокрема, революція 2004-го, потім 2014-го року в Україні, а потім вторгнення Росії на південь України і анексія Криму змусили литовців так само змобілізуватися самим всередині себе".
Україна-Литва: поєднані спільною історією
Валентина, що вже прикипіла серцем до Литви, встигла опанувати литовську мову і вдумливо вивчає історію цієї країни.
"Нас єднає, розумієте, оцей такий підсвідомий, але постколоніальний стан. Хочемо ми цього, не хочемо, відкараскуємося ми від цього чи ми це приймаємо, але він все рівно в нас присутній. І це так само присутнє і в литовців. Зокрема, оця зверхність країни-метрополії, будемо казати. І мова цієї країни, яку тут вживляли і приживляли всякими різними способами, вона мені давала розуміння того, що литовцям так само неприємно не чути рідної мови в своєї країні будь від кого, як мені так само це боляче і неприємно в Україні".
Дружба з живими класиками. Ідея книги NOMINA
Утвердженню власної національної ідентичності Валентина Кирилова завдячує рідним і духовним батькам. Серед останніх, зокрема, класики української літератури.
"Ми з Дмитром Павличком дуже тісно спілкувалися. Фактично, він міг по кілька разів приїздити у видавництво. І, знаєте, лише зараз я усвідомлюю і зовсім недавно розмовляла з київською журналісткою про це, яке це щастя, що доля мене звела з такими людьми! Розумієте, і Іван Драч, і Іван Дзюба, і Валерій Шевчук!
Тобто, це такі люди, які справді дуже цікаві, які непомітно оцю ідентичність в тобі стверджували, стверджували. Стверджували знаннями, інтелігентністю, якимись своїми, можливо, уподобаннями і устремліннями".
Саме у спілкуванні з Дмитром Павличком і народилася ідея книги, що у вже далекому 2017-му привела Валентину Кирилову зрештою до Вільнюса.
Тут у видавництві Балто-Принт одночасно із київським видавництвом вийшов друком її літературний первісток - книга "Номіна. Україна. Сторінки родинного альбому":
"Я почала якось з Дмитром Павличком цю тему обговорювати: як би нам зробити таку книжку, щоб вона з одного боку не була шароварною, щоб вона не була лише про українців? Тому що Україна – багатонаціональна країна. І я вважаю, що це наша гордість, що у нас людям різних національностей живеться в країні. Це такий показник рівня країни".
Так у книзі постали 160 імен та доль людей різних епох, національностей і віросповідань, які пов'язані з Україною народженням, походженням чи усвідомленою приналежністю.
Серед них Микола Гоголь, Святослав Ріхтер, Ілля Рєпін, Ігор Стравінський, Ісмаїл Гаспринський, Бекір Чобан Заде, Максим Березовський, Анна Ярославна, Голда Меїр, Енді Ворхол і навіть Лев Троїцький та Леонід Брежнєв:
"Ця книжка – знання про людей з України через їх долю, бо це період Х-ХХ століття. І через їх долю відслідковувати, що відбувалося в цей час в Україні, розумієте?
І я зараз, коли виступаю, а доводиться з великим задоволенням мені виступати зараз доволі часто, я якраз і на прикладі дітей, тому що я виступаю тут зараз в українських школах, і я їх спочатку питаю, як кого звати, і хто звідки приїхав, і питання: чому ви сюди приїхали, і як далі буде складатися доля кожного з цих людей, воно якраз історично висвітлює те, що відбувається зараз в Україні".
Робота над книгою стала для письменниці захоплюючим пошуком. При цьому вона не заграє з читачем, обираючи бути відвертою і щирою:
"Я коли зустрічаюся з людьми, і вони кажуть: "Ой, ви так багато знаєте!" Люди, ви тільки не комплексуйте, ви не думайте, що я така розумна. Просто мені це цікаво, просто я почала все це збирати, я почала все це підтягувати.
І врешті, оця книжка "NOMINA" - nomina з латини перекладається як "імена", і підзаголовок "Україна. Сторінки родинного альбому". Книжка видана в одному томі українською і англійської мовою, вона мені і дала змогу зібрати те, що я сама хотіла б знати".
І, якщо литовське видання "NOMINA" ще можна пошукати у книгарнях, то українське давно розкуплене.
Несподівано книга стала відкриттям не лише для читачів, а й самої авторки:
"Це для мене - самовідкриття самої себе.
Тому що я, скажімо, не пішла після історичного факультету працювати до школи з двох причин. По-перше, я розуміла, що закінчувала університет в радянський час, і я розуміла, що історія брехлива, і я не можу це транслювати далі. Краще цього не робити".
Друга книга і гірські вершини нових мрій
А по-друге, як виявилося, Валентина… не наважилася знайти "ключика" до дитячих сердець.
Вона зробить це згодом, написавши в улюбленому Вільнюсі свою другу книгу - вже для дітей - із дивною та інтригуючою назвою "Коні та портрет мого дядька":
"Книжка знову таки про людей з України, але це книжка про мистецтво. Тому я на прикладі п'яти художників з України прагнула розказати дітям про різні напрями в живописі, розказати їм, що таке постмодернізм, футуризм, але вустами дітей".
Знайомство з книговидавчинею і письменницею Валентиною Кириловою було би неповним, якби не згадати про мрії.
Колись вона мріяла об'їздити увесь світ - і мрію здійснила. Побувала в багатьох країнах Америки, Азії та Європи, підкорила Кіліманджаро і пройшла паломницьким шляхом Каміно Сантьяго де Компостелла.
Вона і нині не припиняє мріяти, але вже про інше.
"Мріяти, насамперед, про перемогу. Це те, що в мене стугонить постійно, і я дуже боюся пропустити цей момент, і ми всі зав'язані на девайсах. Розумієте, я дуже боюся пропустити момент перемоги, справді".
А поки увесь світ чекає цієї миті, українці борються і надихають вірою в перемогу. Часом несподівано. Як наприклад під час підготовки до сходження до базового табору на Еверест, куди Валентина Кирилова зібралася рік тому з донькою Мар'яною:
"Коли ми зрозуміли, що вже ніхто нікуди не йде, бо в країні війна, але група вже була створена. У вайбері була група людей з України, які йдуть разом з «Кулуаром» до базового табору Евересту.
Одна дівчинка написала (а ми зробили всі передоплату), і вона написала в цій групі: "Я прошу мою передоплату перерахувати на ЗСУ". І ти думаєш: "Боже, я ж до цього не додумалась!" І оця лавина - там нас було 30 людей - і ця лавина повідомлень "і мою", "і мою", "і мою"... І от такий показовий момент.
Так само, як такий показовий момент я прийшла минулого літа. Коли я зрозуміла, що вже більш-менш українці влаштовані, я заселила сюди сім'ю до себе в квартиру, і, аби їм не заважати, я подалася в Каміно".
Йшла я з українською і литовською символікою, на що реагували литовці. І на українську символіку, зрозуміло, дуже реагувала вся світова спільнота. Тому що люди були з Бразилії, з Мексики, з Південної Африки, не кажучи про Європу. Це те, що мене дуже підтримало, надихнуло. Це спілкування, запитання, обнімання і підтримка".
