«Суть у тому, що нічого не викидається, тобто ми не засмічуємо планету. Все, що ми вважаємо сміттям, ми просто в нуль виводимо. Його не потрібно потім переробляти, а ми з цього створюємо мистецтво і нові речі, які нам потрібні».
Киянка Анастасія Костенко пояснює те, чому присвятила своє життя. Еколог за освітою, вона всерйоз захопилася мистецтвом і змогла щасливо поєднати дві іпостасі - екофілософію та творчість.
Дівчина дарує друге життя непотрібним речам. А війна дала не лише новий поштовх для роботи, а й нових однодумців, яких Анастасія зайшла у Литві.
"Багато дизайнерів, наприклад, переробляють одяг. Вони беруть і перешивають рубашки або роблять авторські краватки, відкривають свій бренд одягу. Тут, де ми знаходимося, мисткиня Мілда працює тільки з джинсом, і вона переробляє джинс і робить з неї декорації, наприклад, якісь і так далі", - розповідає Анастасія.
Мистецька майстерня, куди нас запросила Анастасія, - в самому серці старого Вільнюса. Але шлях до неї для дівчини виявився повним пригод.
24.02.22: на фестиваль з ельфійськими вушками поза "стрічкою новин"
Приміром, торік 24 лютого, коли українська столиця спішно евакуювалася, Анастасія вдягла улюбленого капелюха, ельфійські вушка, закинула за плечі легенького рюкзака… і вирушила на мистецький фестиваль. Про те, що почалася велика війна, дізналася, вже прибувши до місця події:
"Я не повірила. Я їхала в метро, на мене всі так дивилися, а я така…я така не розумію. Я їду на фестиваль. А коли я вже доїхала до друзів, вони кажуть: ти що, притрушена, типу, ти в цьому костюмі?"
Тоді Анастасія навіть не уявляла, що замість фесту війна закине її аж до Литви. А поки разом з друзями-митцями стала волонтеркою:
"Годували стареньких, розносили гарячі обійди, будували, розгрібали сам "Загреб" кінотеатр, бо він закритий був 10 років, і ми з нього зробили штаб, волонтерський штаб побудували".
Та все ж одного дня завзятій оптимістці довелося попрощатися з Києвом. Оригіналка Анастасія в евакуацію теж поїхала по-особливому:
"Ви знаєте, художник хапає те, що йому найдорожче мабуть. Мені тоді була найдорожча книжка-картина, яку я тільки недавно зробила, і я її везла. Тобто на мене дивилися в тому евакуаційному поїзді, як ну дурну якусь, тому що я їхала, так і обіймаючи ту картину-книжку".
Попри довгий шлях і випробування, Анастасія таки дісталася спочатку Львова, а згодом і Вільнюса. Своєю удачею завдячує не інакше, як вищим силам.
Життя у галереї і нові ідеї
"Мене одразу поселили в галерею. І почалось більш спокійне. Просто повезло, що з локації до локації, з галереї до галереї - якось так воно, такий янгол-охоронець мене оберігає мистецький, і він мене, мабуть, дуже любить. Як митців усіх, мабуть, любить своя богиня чи бог мистецтва, і вони оберігають", - згадує мисткиня.
І, якщо Анастасію надійно оберігає власний янгол-охоронець, то сама Анастасія оберігає довкілля, сповідуючи філософію вторинного використання. Каже, що нею надихалися навіть генії:
"Усі знають найвеличнішого з переробників - це Ґауді. Ну себто це у світі найвеличніший, весь парк Барселони зроблений якраз на ред'юсі. Тому що він брав плитку, яку розбивав на шматочки, і ними викладав повністю цілий парк і будинки. Тобто це найбільшої мабуть такої величини приклад переробки - це робота, наприклад, з мозаїкою".
До речі, саме створення мозаїки як спосіб дати друге життя використаним матеріалам захопило колись і Анастасію:
"Це теж стара плитка, яка залишилася, битий посуд, бита кераміка, наприклад, - все це береться і використовується. І це нове життя. І ви не скажете, що це сміття. Воно не сміття. Воно виглядає як витвір мистецтва. І туди приходять всі фотографуватися на фоні того мистецтва. У тому і є суть використання вторинного".
Екологічне мистецтво творити з непотребу - це клондайк ідей. Зокрема, тут, в Литві, спілкуючись з однодумцями, українка відкрила для себе чимало цікавого:
"У мене найбільше - це мозаїки, звичайно, і кераміка і так далі. Вони такі на межі між мозаїкою і керамічними роботами. Але, в принципі, це може бути будь-який матеріал, і його можна використовувати, - і папір, і колажі з журналів глянцевих, і речі, які використовуються. Наприклад, сукні, які шиються із фантиків від смаколиків".
Як стверджує мисткиня, екотворчість доступна всім, хто має бажання і фантазію. Достатньо лишень озирнутися довкола:
"Тобто, ну допустимо, якщо так пояснити: у вас є джинси, так? Вам потрібне крісло. Ви берете джинси, їх розрізаєте, викроюєте з них потрібний вам чохол і так далі. Берете, наприклад, йдете в ліс, збираєте там сіно, - і у вас вже є джинсове крісло".
Своїм життєлюбством і нестандартним підходом до творчості Анастасія буквально підтверджує вірність приказки, що посуд б'ється… на щастя:
"Так отож! Побили посуд - взяли зробили мозаїку. Ну от і отлично! Тобто взяли столик новий собі виклали".
За плечима в Анастасії роки навчання і роботи під керівництвом популярних кураторів, наприклад, визнаної української мисткині Аліни Копиці, робота в галереї Оксани Білоус. Війна не лише жорстко перекреслила це яскраве життя, а й знищила більшість творчого доробку Анастасії:
"Мозаїки-мурали, на жаль, більшість з них знищені. У нас йде війна. Я дуже багато робіт робила в Криму. І, на жаль, Крим вже давно не наш. Я, звичайно, можу надати фотографії тих робіт.
Там були і драбини, і частина будинків, були розписи разом з дітьми великих територій.
Як такі розписи настінні, які створювалися не одним майстром, а багатьма майстрами, і в основному це були діти або перехожі, які хотіли б взяти участь, і це було закинута територія - якісь паркан дуже сірий і нікому непотрібний і так далі, але він перетворився на картинну галерею. Це також урбаністична зміна простору".
Доля донецьких робіт мисткині також сумна. З окупації доходять лише тривожні новини:
"І Донецька, звичайно, теж Izon "Ізоляція" - це галерея, яка була. Вони переїхали в Київ, але це жалкое подобие того, що було. Тому що Izon в Донецьку - це був артцентр з великої букви. І, на жаль, він теж повністю весь спаплюжений. Там були мої роботи-мозаїки, але його перетворили на концтабір, повністю всю Izon. Там катували людей, там жах був, і зараз цього артцентру зовсім немає".
Литва і "екологічна концепція"
І все ж саме завдяки творчості Анастасія відроджується знову. Вже у Литві вона створила новий цикл оригінальних робіт. Каже, що екологічна концепція цієї країни її надихає:
"По-перше, вони провели дуже велику зміну у себе в країні - вивезли все сміття. Я знаю навіть, яка це була акція. Був цілий рік - всі збирали сміття по всіх лісах, по всіх територіях і вивозили поїздом до Франції на переробку. Я, коли приїжджала в 2012 році, це якраз була умова вступу до ЄС".
Побачивши оновлену і затишну Литву, мисткиня загорілася ідеями. Вона отримала стипендію Ради культури і як справжній еколог вирушила досліджувати перлини литовської природи:
"Я їздила по містах Литви і дивилася природу їхню. Звичайно, що ж цікаво? - природа! І дивилася їхню природу. І я коли побачила їхню Клайпеду…побачила Клайпеду і тут приходять смс про Азовсталь.
І ти дивишся - тут море, все красиво, ти фотографуєш це. І тут таке - Азовсталь!
І мене якраз надихнуло, як очима українців ми бачимо Литву, але як це в один день може все змінитися".
Анастасія показує свою литовську картину, наголошуючи, що це прилад концептуального мистецтва:
"Ця от "Азовсталь". Хоча це реально Клайпеда, порт. І литовці одразу бачать. Тобто вони звичайно бачать свої локації, вони знають. А українці, коли приходять, вони кажуть: "Ну, да, Азов. Або Чорнобиль, або Азов. Ну а що ще?"
Колись Анастасія працювала в науково-дослідному інституті. Як науковець займалася заповідною справою, досліджуючи Асканію Нову і Олешківські Піски. Саме їх і побачила згодом…у литовській Ніді:
"Це знімалося у Ніді. Ми якраз були в заповіднику, і на той території доща не було. І тут приходить попередження про те, що у нас заповідник, який недалеко від нас, Асканію Нову, почали бомбити. І почався бій за Олешки. І мене як накрило тоді емоційним станом… І так народилися "Сльози". Сльози за нашою природою. Тому що у нас і дельфінів вбивають, і природу повністю паплюжать".
Завжди весела і життєлюбна, Анастасія враз сумнішає. Війна, що нищить все живе на своєму шляху, відлунює болем в її щемливому серці:
"Для мене це біль за природою. Тобто, коли йдуть бойові дії, найбільше страждає саме природа. Люди також, звичайно, але люди можуть втекти. Люди можуть переїхати кудись. А тварини, наприклад, пташки, вони звикли до свого ареалу проживання, і вони нікуди не можуть дітися. Вони там і залишаються або помирають. І це дуже… і природа гине. Дерева ж не можуть взяти і піти звідти якось. Вони спалені, і це наш біль - природна катастрофа екологічна. Заповідники з тваринами, яких і так дуже мало, зубри наші, якраз в Олешках же вони".
Значну частину коштів, виручених від продажу литовської серії робіт, мисткиня передає на потреби Збройних Сил України. А сама продовжує створювати нові картини:
"Це одна з моїх самих улюблених, - це мирне небо наше. "Купол над небом". Це те, про що ми мріємо. Це знімалося, як ми їздили на резиденцію за стипендії до Нерінги, так називається містечко. І от там в галереї був такий дах скляний. І я побачила небо. І коли я побачила це небо, я така: це мирний купол, купол над Україною, купол, який оберігає від усього".
Діти
Мріючи про спокій в рідній Україні, Анастасія сама створює його для інших. Наприклад, для дітей українських біженців від війни, з якими вона познайомилася у Вільнюсі:
"Дітки майже не виходили на вулицю, вони між собою будинками не спілкувалися. Вони три-чотири місяці до того, як я приїхала, взагалі один до одного в гості не ходили".
День за днем енергійна мисткиня терпляче займалася творчістю з дітьми, які пережили травму війни. І одного дня завдяки їй сталося маленьке диво:
"А після того вони почали один з одним спілкуватися. Вони почали ходити один до одного на чай і разом кататися на велосипедах у дворі хоча б.
І вони разом придумали собі бізнес розмальовувати торбинки після заняття одразу. Ми позаймалися з ними, курс пройшли малювання на екоторбинках. І вони одразу пішли і почали свій бізнес малий. Взяли в інстаграмі зробили сторінку. Кожен в свою футболку якусь чи джинси розмалював. Один хлопець взагалі якісь джинси почав випускати розмальовані для хлопців. Це була дуже хороша терапія для цих дітей".
Плани на творчість і навчання
Лікуючи творчістю зранені душі й даруючи частку свого тепла, сильна духом Анастасія нікому не говорила, що сама втратила у війні найрідніших людей. Вона просто робила те, що підказувало їй власне серце.
"Для мене це найбільша робота, яку я зробила. Не ті гроші навіть, які були зароблені, а те, що діти почали спілкуватися один з одним, і почали батьки спілкуватися один з одним, з будинка будинок, на чай ходити хоча б або на каву. Це було чудово, звичайно".
Життя, яке дівчина натхненно збирає в мозаїку і оспівує в картинах, триває. Його Анастасія в найближчі роки планує пов'язати саме з Литвою - навчатися в Академії мистецтв, продовжувати нові проєкти за підтримки Ради культури Литви, при цьому не забуваючи мріяти:
"Мир в нашій Україні. І щоб нас перестали бомбити, щоб у нас війна перестала бути, щоб відбудувалися, стало життя таке, хоча б як було до війни. А мої мрії вони не змінилися. Я, як хотіла займатися мистецтвом, так і хочу займатися мистецтвом. Як хотіла робити те, що я люблю, і я таки намагаюся робити те, що я люблю. Як хотіла допомагати людям, так і намагаюся допомагати людям".
